Слава ЗСУ!

- Я розумію! - загукав Коров’єв. - Як же без погодження! Неодмінно! Ось вам телефон, Никаноре Івановичу, і негайно погоджуйте! А щодо грошей не церемоньтесь, - пошепки докинув він, ведучи голову в передпокій до телефону, - з кого ж узяти, як не з нього! Коли б ви бачили, яка в нього вілла в Ніцці! На те літо, як їхатимете за кордон, спеціально завертайте подивитись - ото диво! Справа з інтуристським бюро полагодилася за допомогою телефону надзвичайно швидко, що вразило голову. З’ясувалося - там уже знають про намір добродія Воланда жити в приватній квартирі Лиходєєва і проти нічого не мають.

- От і чудово! - горлопанив Коров’єв.

Трохи ошелешений його торохтінням, голова сказав, що житлотовариство згодне на тиждень надати квартиру № 50 артисту Воланду за плату по... - Никанор Іванович трохи затнувся і проказав:

- По п’ятсот рублів за день.

Тут Коров’єв остаточно вразив голову. Мов злодій, підморгнувши у бік спальні, звідки чулися м’які стрибки важкого кота, він просичав:

- Отож за тиждень це складе три з половиною тисячі? Никанор Іванович подумав, що він докине: “Ну і апетит же у вас, Никаноре Івановичу!” - але Коров’єв сказав зовсім інше:

- Та хіба це гроші? Просіть п’ять, він дасть. Підсвідомо посміхаючись, Никанор Іванович і сам не зчувся, як опинився коло письмового столу небіжчика, де Коров’єв з великою швидкістю і вправністю виписав у двох примірниках контракт. Після цього він метнувся з ним у спальню і повернувся - обидва примірники вже були підписані розмашисто чужоземцем. Підписав контракт і голова, Тут Коров’єв попросив розписку на п’ять...

- Прописом, прописом, Никаноре Івановичу!.. тисяч рублів... - і зі словами, які зовсім не пасували до серйозної справи: - Ейн, цвей, дрей! - виклав голові п’ять нових банківських пачок.

Відбулося перераховування, що його Коров’єв пересипав жартами та примовками, на кшталт “гроші лічбу люблять”, “без міри нема віри” і подібними.

Перерахувавши гроші, голова дістав від Коров’єва паспорт іноземця для тимчасової прописки, поклав його та контракт з грішми у портфель і, якось не втримавшись, сором’язливо попрохав контрамарочку...

- Про що мова! - ревнув Коров’єв. - Скільки вам квиточків, Никаноре Івановичу, дванадцять, п’ятнадцять? Спантеличений голова пояснив, що контрамарок йому треба лише дві, йому та Пелагеї Антонівні, дружині.

Коров’єв миттю вихопив блокнот і хвацько виписав Никанорові Івановичу контрамарочку на дві особи в першому ряду. І цю контрамарочку перекладач спритно лівою рукою всучив Никанору Івановичу, а правою поклав у другу руку голови грубий хрусткий пакунок.

Зиркнувши на нього, Никанор Іванович густо зашарівся і почав відштовхувати його від себе.

- Так негоже... - мимрив він.

- Слухати не хочу, - зашепотів у самісіньке вухо Коров’єв, - у нас негоже, а в чужоземців - гоже. Ви його зневажите, Никаноре Івановичу, а це незручно. Ви затруднювали себе...

- Суворо карається, - тихо-претихо шепнув голова і озирнувся.

- А де свідки? - нашіптував у друге вухо Коров’єв. - Я вас питаю, де вони? Що ви? І тієї хвилини сталося, як стверджував згодом голова, диво: пакунок сам собою вповз до нього в портфель. А потім голова, якийсь розслаблений і навіть розбитий, опинився на сходах. Вихор думок нуртував у його голові. Тут крутилася і ця вілла у Ніцці, й дресирований кіт, і гадка про те, що свідків і справді не було, і що Пелагея Антонівна радітиме контрамарці. То були розхристані думки, але загалом приємні. Та разом з тим якась голочка поколювала у самій глибині душі. Це була голочка занепокоєння. А ще тут же на сходах голову, як грім, ударила думка: “Як же потрапив у кабінет перекладач, якщо на дверях була печатка?! І як же він, Никанор Іванович, цим не зацікавився?” Деякий час голова мов баран бараном дивився на приступки сходів, але потім вирішив плюнути на це і не мучити себе мудрованими запитаннями...