Слава ЗСУ!

Завдяки прогрессу, розвитку якості життя, росту комфорту цього самого життя і так далі, людство просто перестало отримувати зовнішні стимули для росту. Навіщо розвиватись, якщо життя таке зручне, таке безпечне, таке, навіть, тепличне, коли ті загрози, з якими люди віка і тисячоліття раніше стикались майже не щодня, зараз трапляються настільки рідко, принаймні - відносно рідко, що їх в самих прогресивних країнах сприймають просто-напросто як дикість і як такі випадки, які можуть траплятися лишень в нерозвинутих країнах. Життя перестало бути викликом, і це просто зводить з розуму, бо без виклику - немає і сенсу жити, бо без подолання труднощів і отримання нагороди в житті це саме життя просто-напросто перестає мати смак. І люди бісяться, люди бісяться - впадають в депресії, кінчають життя самогубоством або влаштовують масові криваві бійні в школах, торгових центрах і так далі, втрачають зв'язок з собою і, відповідно, з іншими людьми і оточуючим світом і так далі, і так далі по доріжці прямо в пекло. Такі поняття як честь і гідність просто розпливаються, стають поверховими, бо людство стало настільки залежним від комфорту, настільки забуло свої корені, настільки відвикло від справжніх викликів, подолання котрих і дає сенс життя, що все всередині неї самої просто-напросто втратило свої глибину і навіть більше - втратило свій сенс. Хапаючись за комфорт і чуттєві насолоди, людина втратила той внутрішній вимір, який давали їй життєві негаразди і їх подолання, людина втратила, а точніше - перестала виробляти ту моральну, психологічну і душевну глибину, ті внутрішні цінності і скарби, які робили її - людиною, а її життя - вартим цього самого життя. Але ж комфорт і чуттєві задоволення - це на те комфорт і чуттєві задоволення, щоб ними насолоджуватись, а не бездумно їх відкидати. Тому я навіть і не заїкаюсь про це. 

Настав час відповісти на другу частину питання, яке я поставив в минулому маніфесті - чому мені було так важливо пояснити існування матріархату, патріархату і релігійних вірувань, які були властиві кожному з цих станів суспільства. Тут треба зрозуміти одну важливу річ - ніякого Бога, як старця на небі, або в райському саду, як певної сутності, у якої є свій вимір і своє чітке уособлення, типу пантеону грецьких богів, Аллаха, Крішни, Бога християн, Яхве, як Бога(чи «бога» - не знаю, як в цьому конкретному данному випадку правильно написати) іудеїв і так далі - просто-напросто не існує. Те, що зараз і завжди розумілось під Богом чи Божими силами, не що інакше, як Суть життя, певний алгоритм, Вселенський закон, якщо вам так простіше, якому кориться усе в житті, як живе, так і неживе. Це виходить за межі законів фізики, законів хімії, законів біології і так далі, це правильніше сприймати як верховний Закон життя чи щось типу того, кому як зручніше, це певний взірець, по якому розвивається абсолютно все в цьому світі - людина, камінь, гроза, планета, процес травлення і кровотоку, любов, ненависть, біль і насолода, крик і мовчання, відпочинок і втома. Це центральний алгоритм, навіть не так - Алгоритм, центральний Закон, та Суть життя, про яку казало багато містиків, філософів і так далі. І людство усю свою пору свідомого існування намагалося не тільки пізнати цей Алгоритм, буду його надалі називати так, принаймні - на певну пору, і не просто пізнати, а ще й надати йому певної форми, прийнятної і зрозумілої для абсолютної більшості людей. І форма ця знаходиться в прямій залежності від розвитку людства як такового. Коли людство було в стані, так би мовити, немовляти, залежного від Природи, як маля від матері, воно формувало відповідну форму Вищих, Божих сил, які асоціювались, як я розумію і вважаю, з матір’ю і жінкою, і тому панував матріархат. Коли людство подорослішало, а його вплив на Природу і ступінь його взаємодії з Природою суттєво виріс внаслідок Неолітичної революції і вже потім відкриття металів, вдосконалення будування домів, селищ, міст, розвитку писемності і так далі і так далі, то змінилась і природа взаємодії людства з життям. Тепер воно, людство, як на мене, більше нагадувало підлітка, або як мінімум, дитину, яке підходить і потім перетинає ту межу, за якою починається пубертат. Почалась певна сепарація від Природи, почались намагання підкорити цю Природу або в певній мірі посилити свій вплив на неї, мати змогу, так би мовити, висловити свою думку, і висловити  її так, щоб з нею рахувалися. Життя розглядали як таке, з яким можно домовитись, з якими можно, так би мовити, мати діло, таким, з якого можно отримати певний зиск у плані вкладених зусиль. Почалися з’являтися нові релігії, які прославляли рішучість, сміливість і силу волю, але водночас і призивали підкорятися Богу, як вищій силі, бо тоді ще недивлячись на весь свій розвитое, людство було достатньо слабке, щоб взяти своє життя повністю в свої руки і не залежати або мінімально залежати від зовнішніх умов. Таке може нагадувати ситуації повнолітніх людей або підлітків 16-17 років, які вже і далеко не діти, але все одно коряться своїм батькам, хоча і не так безумовно, як раніше, і чим далі, тим більше намагаються, як то кажуть, качати свої права. Все це загалом привело до появи патріархату, коли чоловіки, які возвеличували жінку на зорі існування людства і асоціювали її з божественною силою, перестали це робити, а натомість підкорили її своїй волі, так само як вони намагалися підкорити Природу, Життя і в певному роді – Всесвіт.