Слава ЗСУ!

- Поставте п’ять, благаю, - жалібно благав Саша.

- Чому? Що сталось?

Саша поглянув на Мишка.

- Він на домашньому арешті, - пошепки відповів він учительці так, щоб ніхто не чув. - І якщо у нього буде погана оцінка, батьки заберуть дуже дорогу йому річ.

- А-а-а, я чула про те, що він накоїв, – засміялась вчителька. – Видер листки з журналу і втік через вікно. Якби я була його мамою, я б виховала його не домашнім арештом, а ременем по одному місцю.

- Це не він зробив, це я, - опустивши очі, промовив Саша.

- Ти?– знімаючи окуляри, здивовано промовила вчителька.

Вона на секунду замовчала і поглянула на Мишка, який стояв у двох метрах і злякано споглядав на розмову класного керівника та найліпшого друга.

- Сашо, не може бути! – нарешті промовила Марина Анатоліївна. – Але навіщо?

- Хотів подивитися адресу Поліни Стрийчик, - з ходу вигадав Саша. – Просто вона мені подобається… Дуже.

Вчителька глибоко вдихнула. Очі її забігали, і вона, не знаючи, що робити, подивилася на журнал.

- А чого ж сам у неї не спитав?

Саша знизав плечима.

Вчителька взяла ручку і поставила Мишкові велику п’ятірку, так сказати, за людяність. Потім, таку саму велику п’ятірку вона поставила хлопчику у щоденник і збоку каліграфічно вивела свій підпис, щоб ніхто не сумнівався, що цю оцінку ставила саме вона.

О четвертій прийшла мати Мишка забрати його з навчання. Марина Анатоліївна одразу відвела матір в сторону і довго їй щось переповідала. Звичайно, хіба можна було сподіватися, що вона втримає язика за зубами. Вчителям, взагалі, довіряти не можна. Бог один знає, що у них на умі, але секретів вони тримати точно не вміють.

Після тої розмови мати Мишка взяла його за руку і повела додому.

Ввечері вона розказала батькові про те, що, насправді, не Мишко, а Саша був в учительській і розірвав журнал. Тато нічого не відповів. Лише згодом, покуривши, сказав, що якщо це, дійсно, правда, то вони виховали гарного сина і, не зважаючи на ситуацію, яка склалася, він ним пишається.

Того ж вечора мати сказала Мишкові, що він звільнений з-під домашнього арешту.

Саша сидів на балконі і нігтями відколупував стару фарбу від дерев’яної рами. Янгол вчора не подзвонив. А може, і дзвонив, але Сашко до вечора ховався у саду, тому трубку ніхто не взяв. Може, Янгол образився через це і більше не дзвонитиме. Сашко сумно поглянув на небо.

А може, Янгол не дзвонить через те, що в кишені у Саші досі лежать листки зі шкільного журналу і ще треба перевірити, чи справжній це Янгол, чи може, хтось із дівчат.

А раптом, той Янгол, дійсно, справжній? І може, вже навіть прочитав Сашині думки та підозри, зрозумів, що Саша не вірить в нього і сумнівається в його справжності. Може, тому більше і не дзвонить? Бо ображений, що Саша так вчинив з ним.

Та ні… Мабуть, ніякий то не Янгол. Принаймні, Мишко так каже… Просто комусь нема що робити. І він, а точніше вона вирішила покепкувати з бідного довірливого хлопчини. І не треба у все це вірити. Звичайно, не треба.

Але, все одно, навіть якщо той Янгол не справжній, так сумно без нього. І так хочеться почути його голос. І послухати ту історію, як Саша стрибне – а Янгол піймає і понесе до зірок. Нехай навіть не справжній Янгол, але хай би, все одно, подзвонив.

В кімнаті пролунав телефонний дзвінок. Сашко вскочив і схопив трубку.

- Ало! – почувся знайомий голос.

- Янголе! – радісно крикнув Саша. – Чого не дзвонила так довго?

- Я дзвонила, тебе не було.

- А-а-а, - сумно зітхнув Саша. – Так, дійсно, не було.

- Як твої справи? Як вірш?

На обличчі Саші з’явилася посмішка.

- Добре! З віршем усе добре.

- Справді? Ти їй віддав його? Їй сподобалось?

- Ага. Мабуть… Вона, навіть. переписала його в свій блокнот.

- Супер. Мабуть, сподобалось, якщо переписала. Як думаєш, вона помітила, що якщо читати по вертикалі, то там зізнання у коханні?

- А ти звідки знаєш? – хитро перепитав Саша. – Хіба ти той вірш читала?

- Ні, не читала. – відповіла дівчина. – Я тобі його нашіптувала, коли ти писав.

- Справді? Я думав, то муза…

- Це нічого, - посміхнулась дівчина, і нетерпляче повторила: – То вона помітила той напис чи ні?

- Не знаю, - знизав плечима Саша. – Може й помітила, але вигляду не подала.

- А сам ти як думаєш?

- Мабуть, ні.

- Може, ще помітить?

- Ні, навряд, - похитав головою Саша.