Слава ЗСУ!

Все XVII ст. тривала в Україні збройна боротьба з зажерливими сусідами. Навіть і за таких несприятливих обставин Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати книжки 1478 року, українці — 1491, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664 року. Перша друкована книжка в Україні «Апостол» вийшла 1574 року. «Біблію» та «Псалтир» надруковано в Острозі 1581 року. Львівська друкарня видала 1591–1722 роками понад 160 тисяч примірників книжок. Київська Печерська друкарня видала в другій половині XVII ст. понад 100 книжок. Чимало з них на 500 і тисячу сторінок. Е. Славинецький переклав 1658 року з латинської «Врачевську Анатомію» Андрія Везалія. С. Русин написав 1534 року велику (870 стор.) книжку про лікарські рослини.

Москвини почали друкувати книжки на 160 років пізніше за українців, а першим московським друкарем був датчанин В. Гатон, а другим — українець І. Федорович. В. Гатона москвини втопили, а І. Федорович втік в Україну. Українці допомогли йому закласти нову друкарню, і він видав кілька українських книжок. Гатонову та Федоровичеву друкарні москвини спалили, і в Московщині не було жодної друкарні ще 100 років. В Україні було: чотири у Львові, три в Києві, по одній в Стрятині, Крилосі, Угорцях, Уніві, Перемишлі, Острозі, Дермані, Почаєві, Рахоманові, Четвертні, Луцьку, Чорні, Кременці, Житомирі, Бердичеві, Чернігові[709]. В XVII ст. кожний освічений українець знав латинську та одну (часом і більше) європейську мову. Датський посол Ю. Юст, що був в Україні 1710 року, дивувався, що не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської Лаври мали високу освіту та культурну, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною. Ю. Юст не вірив своїм очам, бачучи письменних селянок[710]. А тоді в Західній Європі навіть аристократки були малописьменні, у Московщині — царі неписьменні, навіть князі — цілковито неписьменні. Українці читали європейську літературу від Аристотеля і до найновішого тоді (XVII–XVIII ст.) Вольтера. Київська Академія мала величезну книгозбірню. Всі середні школи (вони були тоді при монастирях) теж мали книгозбірні. Навіть приватні книгозбірні були великі, як от: у Т. Прокоповича — 3 тисячі книжок, у Т. Лопатинського — 1400, С. Яворського — 600, Д. Туптала — 300, Я. Маркевича — 300, а коштували книги тоді стократно більше. У всій Московщині не було тоді (XVIII ст.) стільки книжок, скільки їх мали ці кілька українців.

Від Скіфської доби аж до XVIII ст. український селянин орав своє поле зі зброєю при боці. Отже, понад 2 тисячі років український селянин не був пригнобленим гречкосієм, духовним рабом, а вільним рільником-вояком водночас. Через таке не пройшов жодний інший європейський народ, хіба що перші європейські поселенці в колись дикій Америці. І навіть пізніше кріпацтво не зробило українського селянина духовним рабом. Кожний кріпак знав, а найголовніше відчував, що він може, має силу сам скинути кайдани неволі, втікши у вільний, безмежний, український степ, що рятував українця від духовного рабства. Степ виховував і зміцнював в українця почуття власної гідності та прагнення до незалежності, до волі. Почуття власної гідності — основа духовного аристократизму. Чужинці, які побували в Україні, дивувалися з аристократизму українських селян[711]. І по століттях кріпацтва український селянин назагал лишився духовним і культурним аристократом. Теперішнє пригноблення, покірність нашого селянина — це лише поверховий, неглибокий вплив тимчасового (лише 200 років кріпацтва у 5-тисячолітній історії). А таке не є спадковим і мине у вільній Україні. Герої під Крутами, під Базаром, у чотирикутнику смерті, в українському війську 1917–1922 рр., в УПА, 500 безсмертних українок в Кінгірі і т. п. — майже всі вони були селянськими дітьми. Про аристократизм нашого селянства писали українські й іноземні етнографи: «Український селянин-господар — це не духовний витвір чужого міста, як наприклад, українська інтелігенція. Ні, він — рідна дитина української, а не чужої землі. Землі, що її щедро зрошували своєю та чужою кров’ю тривалі покоління українців. Український селянин — це аристократ, що зберіг повагу цього стану, значно більше, ніж теперішня родова аристократія. Наш селянин погорджує голотою, бо й сам соромиться свого убозтва. Неробства, злодійства не забуває до десятого покоління. Не засмічений «современными огнями», він справжній духовний аристократ»[712] (писано до 1917 р.). Іноземці називають увесь наш народ лицарським, або «козацьким». Слушно, бо після спольщення нашої аристократії та шляхти козацтво походило переважно з селянства. До спольщення багато козацьких отаманів походили з старокиївської аристократії, скажімо, князі Заславські, Збаразькі, Ружинські, Пузини, Сапіги і т. п. Засновником Запорізької Січі був нащадок київських королів, князь Дмитро Вишневецький. За своїм звичаєм запорожці перезвали його на Байду. Д. Вишневецький мав високу освіту, багато подорожував по Європі, вивчаючи її культуру, державний лад та стан європейського лицарства. Був на острові Мальта гостем у Мальтійського Ордену, вивчаючи його лад. Д. Вишневецький мав широкий державницький світогляд, глибокі знання і провідницький хист. У роді Вишневецьких живими були традиції дружинників київських королів. На тих традиціях Д. Вишневецький заснував і Запорізький Орден (на 25 років пізніше за Мальтійський), додавши дещо з досвіду Мальтійського. Пізніше запорожці їздили на Мальту вивчати мальтійське військове мистецтво, а мальтійці приїздили на Запоріжжя вивчати козацьке. В Запорізькому Ордені було багато українських аристократів та шляхти, часто з європейською університетською освітою. Неписьменних запорожців майже не було. Посол до Запорізького Ордену від імператора Рудольфа ІІ Еріх Лясота пише, що запорізькі лицарі досконало знали всі тонкощі європейського етикету і в товаристві поводилися, як європейські аристократи, що старшина добре знала латинську мову, а чимало з них ще й якусь європейську[713]. Європейські лицарські ордени були станові, тобто приймали лише аристократів та шляхту. Запорізький орден був демократичний, але не в сучасному, спотвореному розумінні цього слова, тобто одноправність усіх. У Запорізькому Ордені існував ієрархічний поділ. У всій Січовій Республіці були стани: аристократія (значне товариство), шляхта (старшини), лицарство (козаки), середній стан (промисловці, торгівці), селяни та ремісники. Але поділ існував не за походженням, а за заслугами, за професією. Двері до старшинської гідності і до «значного товариства» були відчинені кожному, хто довів, що має розум, військові знання, провідницькі здібності, тверду вдачу і моральну чистоту. Старшину на чолі з кошовим обирали всі запорожці. Козаки вільно і відкрито критикували їх і скидали Козацькою Радою, але виконували кожний наказ старшини неухильно. Самодисципліна була дуже суворою: за крадіжку забивали києм прилюдно на смерть. Хоча й любили добре випити, проте в походах карали смертю того, хто бодай хильнув[714]. Історик XVI ст. писав: «Запорожці мають закони й дисципліну давніх римлян»[715]. Інший назвав запорожців «лицарі степу, герої в бою, забороло Європи на азійському кордоні»[716].

  [709] О. Лотоцький. «Українська книга».

  [710] J. Just. «Memoires».

  [711] Див.: В. Сiчинський. «Чужинцi про Україну»; V. Sichynsky. «Ukraine in Foreign Comments».

  [712] Д. Вiконська. «За силу i перемогу» (переказ).

  [713] E. Lassota. «Tagebuch».

  [714] А. Скальковський. «История Новой Сечи».

  [715] S. Starowolski. «Institutiones militares».

  [716] O. Pirling. «La Russia et la Saint Siege».