Слава ЗСУ!

***

Рафаель Борисович успішний умілець заробляти легкі гроші, їв чебурек. Він взагалі любив чебуреки, за виключенням тих, що продаються на Холодній горі. У останніх майже не було м’яса. «Їм що, песиків жаль?» – любив повторювати Рафаель, коли все ж таки доводилося харчуватися у цьому районі. Відомо, що чебуреки роблять із собак, а беляші – із котів. Оскільки кішки для нашого героя були тваринами священними та недоторканими, беляшів він не їв.

Рафаель Борисович із ранньої юності прагнув втілити у життя слов’янську мрію добре жити та не працювати. І в якійсь мірі йому це вдалося. Після пари років поневірянь та пошуків він побачив на заміській трасі, якою йшов, ковтаючи краплі дощу та насолоджуючись запахом тваринного лайна, розчавлену кішку.

При усій своїй любові до цих тварин, Рафаель замилувався. Рішення визріло у свідомості. Повернувшись до міста, він обдзвонив усіх своїх знайомих музикантів, дізнався, хто у місті грає горграйнд, та прийнявся за справу.

Рішення було таке. Він прихоплював якусь тварину, виключаючи кішок, звісно, прибивав її цвяхами до дороги та чекав. Рух практично на всіх шляхах країни був стрімкий, рано чи пізно хтось переїжджав нещасну істоту. Тоді Рафаель Борисович фотографував останки, додавав до отриманого зображення декілька яскравих деталей, та виходила чудова обкладинка для альбому чергового колективу.

На диво добре виходили у нього ці обкладинки, живі, антиестетичні. Конкуренції не було, скільки не намагалися інші люди скористатися ідеєю, у них виходила лише жалюгідна подоба геніальних фоторобіт Рафаеля.

Доївши чебурек, Рафаель Борисович дістав із кишені величезну хустку та дбайливо протер нею бороду. Поті він підхопив сумку, у якій знаходився гусак, та сказав майбутній жертві:

– Не вважаєте, шановний добродію, що служіння мистецтву – значно кращий фінальний акорд у житті, аніж потрапляння до супу?

– Ґа-ґа, – меланхолійно відповів птах та мляво спробував ущипнути свого майбутнього ката за палець.

– Е ні, друже, не пустуй, – погрозив гусаку пальцем Рафаель. І раптом щось клацнуло у нього у голові.

Фотохудожник упустив сумку та хутко покрокував до метро. Ірраціональне дещо примусило його забути про свої діла та поїхати на майдан Свободи. Очі Рафаеля заблищали, і справа тут була зовсім не у сонячних променях, які відбивалися від лінз окулярів.

***

Десь на міській околиці у забутому Богом місці серед звалищ та покинутих хатинок було дві будівлі, що все ще використовувались людьми. Фактично у повній мірі заселеним був лише один дім – там жив напівбожевільний старий пенсіонер Никодим, деколи зубний лікар, єдиний, якщо не рахувати щурів та ворон, місцевий житель. У нього у льоху були колосальні запаси веселящого газу, які постійно поповнювались із невідомих мені джерел. Старий частенько нанюхувався його та кілька годин реготав мов навіжений. Зрідка, коли у Никодима скінчувались гроші, він завантажував один-два балона на тачку та віз продавати у місто.

Друга згадана мною будівля не була жилою, вона використовувалась як ковальська майстерня. Розташувалось воно неподалік від житла колишнього дантиста. Кожного ранку до майстерні під’їжджав автобус із намальованим збоку середньовічними гербом якогось шляхетного роду. На ньому привозили робітників майстерні – ковалів. Вони сідали на колоди, пили чай із прихоплених з собою термосів та курили, доки хвилин за десять-п’ятнадцять не прибували вантажівки із сировиною. Після вивантаження ковалі, допивши чай, йшли до кузні та до вечора кували там мечі, зрідка перериваючись щоби перекусити та покурити. Протягом дня інші вантажівки забирали готовий матеріал та відвозили його до міста до одного величезного зарослого бур’яном поля.