Слава ЗСУ!

Я зіграв «Зупинку серця», зіграв ще декілька власних мелодій та вирішив зробити перекур. Мені хотілося палити, окрім того виникло враження, що на мене пильно дивляться. Розплющивши очі, я зрозумів, що не помилився. У переході стояло близько двадцяти жебраків. Стисло оголошу склад їхньої команди: декілька циганок, одна стара з костуром, бородатий мужик з баяном та пляханом горілки “Люботинн”, до шийки якого він періодично прикладався, двійко юродивих, близько п’яти замурзаних безпритульних та кілька інвалідів. Доречи, був іще один чоловік із бородою, але він стояв дещо осторонь. Цей чоловік нібито раптом перенісся до нас із середньовічної Московії. Він був одягнений цілком сучасно, але його обличчя було саме таким, яким мені представлялись обличчя середньовічних російських мужиків. Звичайно, я не можу передати усі характерні риси цього типу зовнішності, але скажу лише про одну – величезна русява борода. У російських мужиків були такі бороди, тому що вони їли пшоняну кашу. Вони вживали її цеберками, це був єдиний продукт, що переважав горілку за обсягами вживання. Не їли пшоняної каші лише сільські дурники та блаженні, але не будемо брати їх до рахунку.

Отже, жебраки пильно витріщились на мене. У погляді більшості читалась туга.

– Граєш, значить? – Сумно спитав шанувальник “Люботинну”.

– Граю, як бачиш. Подобається?

– Подобається, – відповів мій співбесідник.

Після чого запанувало мовчання. Хвилини зо дві баяніст задумливо чухав маківку. Потім він простягнув мені пляшку:

– Тримай ось, хильни для хоробрості.

Так я й вчинив. Після чого мужик відставив пляшку вбік та махнув рукою. Жебраки навалилися на мене усією юрбою та почали бити, доки я не втратив свідомість. Втім, не виключаю, що мене били й після, мені це невідомо. Хоча навряд. Не такі вони вже й погані люди, і музика їм сподобалась.

***

Прийшовши до тями, я побачив доволі таки симпатичну дівчину, що сиділа просто на брудній підлозі переходу та розглядала мені через лінзи пенсне.

– Як ся маєте? – співчутливо спитала вона.

– Начебто все в нормі, – відповів я, попередньо пересвідчившись, що усі органи нібито на місці. Видно все ж таки мене били не дуже завзято.

Я підвівся та оглядівся, шукаючи поглядом арфу. Моє нещодавнє знаряддя праці лежало неподалік, що дивно. Причому, у цілості та схоронності, що тим більш дивно.

– Ви б не могли щось для мене зіграти, – нагадало дівча про своєю присутність.

– Із задоволенням, – така була відповідь, і ми рушили в напрямку виходу.

***

Вийшовши на поверхню, я в першу чергу відправив свою супутницю до крамниці за портвейном та крабовими паличками. Мій вигляд був надто непрезентабельним навіть для походу до сраної крамниці.

Коли провізію було закуплено, ми подумали, куди б вирушити. Спочатку я схилявся до варіанту даху найближчої висотної будівлі. Мені дуже подобаються дахи будинків. Там можна відчувати себе повністю відірваним від цивілізації. Такого враження не виникає навіть за межами міста, віддалік від яких би то не було селищ. На природі все ж таки людину не покидає відчуття можливості приїзду якої-небудь галасливої компанії, котра все запаскудить, вирубає ліс, наблює в чисту річкову воду, взагалі, відпочине у найкращих традиціях сучасного суспільства. Або, що ще гірше, заявляться менти та почнуть тебе допитувати та обшукувати. На цих дивних потвор можна очікувати де завгодно і коли завгодно. Таке враження, що вони матеріалізуються дивовижним чином із небуття, псують людям відпочинок та уходять назад тим самим шляхом, що й прибули. На даху можна сидіти на краю, дивитися вниз на машини та людей та бути цілком впевненим, що все це не має до тебе ніякого відношення. Що це зовсім інший світ, ти ж вище за нього і можеш споглядати його відсторонено, попиваючи свій портвейн та розмірковуючи про щось високе...