Слава ЗСУ!

Кинувши погляд на свою супутницю, я, однак, зрозумів, що варіант із дахом відпадає. Хто його знає, чого від неї можна очікувати. Мені чомусь здається, що в цієї милої дівчини є схильність до суїциду. А піти із життя шляхом стрибка до безодні – один із, мабуть, найкращих засобів. Тому я запропонував їй піти до розташованого неподалік дитячого садочка. У цьому чудовому місці ми з приятелем якось поставили шекспірівського «Отелло» та розробили концепцію театру майбутнього.

Театр майбутнього замість сцені має павільйон а-ля у дитсадочку радянського зразку. Доки частина акторів на сцені (у павільйоні), інші на очах у глядачів очікують поруч, готуються, розмовляють. Таким чином ми маємо подвійну виставу – суто спектакль та підготовку до нього. Актори не повинні буди знайомі із текстом п’єси заздалегідь. Імена двох-трьох головних дійових осіб повідомляються безпосередньо перед початком вистави, інші додумуються самими акторами. Посада режисера скасована як непотрібна; актори отримують купу вільного часу, не гаючи оного на вивчення тексту; маємо цілком творчий підхід; непередбачуваність; можливість дізнатись не лише що думають глядачі про акторів, а й навпаки – чи це не чудово? Окрім того, нескінченне число варіантів постановки однієї й тієї самої п’єси. До речі, зовсім забув, грим відсутній, декорації мінімальні і одні й ті самі на весь спектакль, щодо костюмів вирішують самі актори, причому заздалегідь не знаючи, які ролі і в якій виставі вони будуть виконувати. Одні й ті самі виконавці між іншим грають одразу кілька ролей. Ось він, театр майбутнього!

Адже мистецтво повинне розвиватися, чи не так? Хоча із «Шоу Бенні Хілла» ніщо не зможе зрівнятися. «Шоу Бенні Хілла» – арт-вершина на сьогоднішній день, людство до сих пір не придумало нічого геніальнішого за це знамените поплескування старичка по лисині. Я часто передивляюся це шоу, у першу чергу очікуючи, звичайно ж, коронного номера. Іноді мої очікування увінчуються успіхом, в інший же час я насолоджуюсь іншими гранями цього геніального проекту.

Саме до дитячого садочку було вирішено попрямувати.

Портвейн нагадував вино, крабові палички – лайно, але це не мало значення. Я грав, моя душа та душа моєї арфи начебто злилися воєдино, і нам було зовсім до лампочки чи слухає нас хто-небудь. Я грав із повною самовіддачею, відмежувавшись від всього, забувши про існування оточуючого світу.

– А зараз моя найкраща композиція, – урочисто промовив я, замружився та почав грати. Ніколи виконання мені ще не вдавалося так вправно. Арфа звучала божественно, я відчував себе Орфеєм чи то Талієсином.

Закінчивши перебирати струни, я ще посидів деякий час, відсторонившись від мирського. Потім розплющив очі та побачив, що слухачка загадковим чином зникла. Я посидів іще трошки у стані відчуженості, доки звук розбивання скла не вивів мене з нього…

***

Далі я побачив двох хлопців, перелізаючих через паркан, та почув брудну лайку, що доносилася з іншого кінця садочка. Не розмірковуючи, я поспішив навздогін втікачам. По-перше, те, що коїлось, викликало в мене цікавість, по-друге, матюклива публіка могла не розібратися та прийняти мене за одного з хуліганів.

– Стояти, муділи, бля! Гірше буде! – доносилося з-за спини.

Ці двоє бігли доволі повільно та навпрямки. Складалося враження, що таким чином вони демонструють зневагу та пофігізм відносно переслідувачів. Хоча, беручи до увагу кількість останніх, це не могло не дивувати.