Слава ЗСУ!

– Звертайте, трясця!.. – закричав я. Вони слухняно повернули, ми пробігли іще кілька сотень метрів аж доки зрозуміли, що погоні нема. Мабуть переслідувачі виявились занадто товстими та млявими людьми та не змогли подолати паркан. Так що не судилося нам того вечора отримати по обличчю та по печінці. Така вже наша доля.

Розташувавшись неподалік на лавках, ми познайомились. Точніше, познайомились умовно, адже молоді люди не схотіли називати свої справжні імена та відрекомендувалися при посередництві псевдонімів. Мені ж приховувати було загалом-то нічого, але я теж назвав свій псевдонім. За компанію.

Оскільки передати манеру спілкування цих хлопчин не видається мені можливим, достовірно приводити нашу розмову я не бачу резону. Але стислий зміст бесіди все ж таки передам, він того вартий. Виявилось, що чуваки б’ють одне й те саме скло вже втретє.

А почалось все ось як. Вирішили люди попити портвейну. Дитячий садок, як я вже казав, був цілком придатним місцем. Розташувавшись у павільйоні та вживши по скляночці, молоді люди раптом побачили картину, що заділа їх за живе. Одне з вікон дитячого садку світилося. І це в такий пізній час! Це було не просто вікно, а вікно до душової. Якась падлюка вирішила за рахунок дітей помити свою брудну сраку. Цього мої нові знайомі не могли стерпіти. Вони знайшли у околицях по цеглині, кинули їх у вікно душової та втекли.

З тих самих пір вони періодично вертаються до садочка. А коли побачать, що шибка вже вставлена, б’ють її знов. Така в них боротьба проти несправедливого буржуазного суспільства.

Розпрощавшись із завзятими борцями за справедливість та побажавши їм успіху у цій шляхетній справі, я повернувся до дитячого садочку. Як не дивно, арфу ніхто не вкрав. Я взяв інструмент та покрокував додому.

***

Наступного дня я в першу чергу попрямував до Барабашовського ринку, що є місцем з вкрай неприємною ауроюта необмеженим асортиментом. Подейкують, на «барабані» можна придбати навіть танк. Особисто мені в це не віриться, а ось знайти людину, яка згодом продасть танк, гадаю, цілком реально.

День видався вельми холодним. Стискаючи змерзлими пальцями арфу, я повільно просувався крізь натовп, вдивляючись в сіру масу торговців та торговок. Реалізаторів відрізняли одне від одного расова та статева приналежність, форма одягу, колір волосся та багато іншого. Але, тим не менш, усі ці люди, тремтячі від холоду та гарячково ковтаючи із пластикових стаканчиків каву або горілку, були настільки схожими, що були подібні до однієї великої родини. Вони не цікавили мене.

Після двох годин блукання ринком я перебував у стані повного фізичного та духовного виснаження. Але цей час, як виявилось, було витрачене не марно. Раптом я побачив свою ціль.

Майже загубившись поміж прилавків із неякісним товаром, прямо на землі сидів дуже дивний віковий чоловік явно азіатської зовнішності. Скоріш за все туркмен. У першу чергу кидалось в очі відсутність перед ним будь-якого товару. Також не могло не дивувати його вбирання. Туркмен був одягнений у розшитий золотими зміями халат на оголене тіло. На ногах в нього були постолі. І це при такому-то морозі! Поруч зі старим стояв величезний термос, з якого він періодично підливав чай собі у піалу. Тобто, я звичайно ж не знав, чай це чи ні, тим не менш в мене не виникало ніяких сумнівів стосовно вмісту термосу. А ще я не сумнівався, що це і є та сама людина, що потрібна мені на даний момент. Я підійшов до туркмена, вклонився та запропонував купити арфу. Підвівшись та уклонившись у відповідь, чудернацький азіат запевнив мене, що усе життя мріяв про таку арфу, забрав інструмент, розрахувався та пішов. Я ж придбав на вторговані гроші портвейну та пішов у запій.