Слава ЗСУ!

Стоячи на краю та дивлячись униз на те, що ще нещодавно було людьми, міліціонер Андрій тріумфував. Список його жертв поповнений ще двома. А скільки ще попереду?.. Виявилось – нуль. Ось вбивця радіє, і раптом, за мить, сам стає жертвою. Трете тіло врізається у асфальт, на даху ж на фоні зірок можна легко розгледіти силует людини-тварини.

Але небагато хто любить дивитися угору. Так ніким і не помічений, людина-тварина сідає верхи на літаючого віслюка В’ячеслава та уноситься в ніч. Втім, перед тим віслюк встигає зависнути у повітрі та напаскудити на мертве тіло міліціонера. Відповідно до міських легенд диві люди, на яких потрапляє лайно В’ячеслава, стають механіками у аеропорту. Що трапляється із мерцями – невідомо, можливо, Андрій змінить міліцейську форму на робу механіка у загробному житті, але навряд.

Мало хто знає, чи належав В’ячеслав людині-тварині завжди, чи ж у нього раніше був інший власник. За чутками у юності В’ячеслав був звичайнісіньким віслюком, літати не вмів. Він волочився всюди за своїм ненормальним хазяїном, доки зустріч із людиною-твариною не перевернула його світ. Неясно, звідки взявся цей дивовижний дар літати. Може від подиву, може від страху, а може це новий господар одарив ним безсловесну худобу. Також можна припустити, що усі віслюки від природи здатні літати, просто чи то бояться, чи то соромляться, чи то не люблять. Так чи інакше, завдяки постраху або завдяки захвату, В’ячеслав служив вірою та правдою своєму новому володарю.

Людина-тварина улітає, ніким не помічений, загадковий та чудернацький. Ніхто не знає, звідки він узявся та чого йому треба. Просто він існує та зрідка нагадує про себе своїми діяннями.

***

Я йду через двір неподалік від зупинки «Крамниця Топольок», що на Олексіївці, проходжу крізь арку, опиняюся у іншому дворі, вже близько. Мені потрібно лишень пройти кілька метрів та спуститися униз по розбитих сходах. Там знаходиться недобудований гараж, у якому нерідко збираються місцеві фашисти – п’ють горілку та портвейн, б’ють один одному лице на зразок «Бійцівського клубу», знімають любительське кіно. Втім, гараж – не те, що я потребую на даний момент. Мені банально треба пройти повз гараж у яке-небудь відлюдне місце у низині та помочитися, чи, як кажуть останнім часом харківські аристократи, «дістати єлду». Гадаю, незабаром ця фраза буде настільки ж необхідним атрибутом справдешнього аристократа як і, наприклад, чай з рибою чи відро для блювання.

На шляху я зустрічаю двірничку тітку Клаву. У цьому дворику позмінно працюють два двірника – дід Василь та тітка Клава. Василь маломовний, він скрупульозно виконує свою роботу, здійнявши очі до неба, із гордим та відчуженим обличчям. Мете дід ідеально, хоча й не дивлячись, дивовижне поєднання досвіду та таланту дає приголомшливий результат. У музеї я бачив роботу якогось фотохудожника сталінських часів, на якій зображені двірники у чепурній формі, які синхронно метуть центральний майдан міста із виразами радості та гордості за свою професію на обличчях. Так ось, дід Василь наче зійшов з такої фотографії. Тітка Клава навпаки балакуча та весела, вона зустрічає мене із посмішкою:

– Ну, привіт, молодий чоловіче.

– Здоровенькі були, тітко Клаво, – посміхаюся у відповідь, – чи не бажаєте хуйового учорашнього пива?

– Чим же воно таке погане?

– Виключно тим, що видохлось, – пояснюю я.