Слава ЗСУ!

– Та ні, твоя пропозиція не надто приваблива. Краще привітай мене, Поліграфушко, в мене радість: більше не доведеться зішкрібати трупи із асфальту – мент-маніяк нарешті сконав. Задивився на чергових своїх жертв, та й запаморочилася голова, мабуть. Кара це божа. Він же, ірод, з місяць орудував, людей із дахів скидав.

– А ви що ж, тітко Клаво, – дивуюся я, – не могли ніяк йому завадити, коли все про нього знали?

– Могла, гадаю. Але чи моя це справа, – задумливо відповідає двірничка. – Мій обов’язок – двір прибирати, кожному своє місце.

– І правда, – погоджуюся я із мудрою жінкою, махаю їй рукою та йду по своїх справах.

Глава 2

Була п’ята година ранку, дощова погода, найкращий час для сну. Громадяни, які перебували на рабській службі у держави або корпорацій, неохоче відривали свої важкі голови від подушок та дебелі або не дуже зади від матраців. Пів міста майже одночасно грюкало по будильникам, гарячково згадуючи, як вимкнути ці пекельні пристрої. Робочий клас тихо матюкався, аристократія матюкалася гучно, інтелігенція брудно лаялася подумки або ж просто проклинала життя. Найбільш бадьорі пенсіонери займали свої робочі пости на лавочках. Вільні художники переважно спали.

Оленка пробудилася за мить до того, як мав продзвонити будильник. Внутрішній годинник працював добре. Дівчина взагалі-то не любила рано прокидатись та більшу частину свідомого життя воліла відсипатися години до одинадцятої-дванадцятої. І, тим не менш, почуття відповідальності наповнювало її ентузіазмом. Олена зробила зарядку та рушила до ванної. Зробивши звичні утішні справи, вона засипала каву до кавоварки й пішла у велику кімнату до Мурки.

– Доброго ранку, моя хороша, – привіталася Олена.

– Муу-у, – відповіла Мурка.

Як ви вже мабуть здогадалися, Мурка була коровою та займала одну з двох кімнат житла дівчини.

Хазяйка квартири прибрала за Муркою, подоїла корову, налила молока до бідону та підкинула тварині свіжого сіна. Після чого вона рушила кормити сніданком себе. Втім, сніданком це можна було назвати суто умовно – як і більшість представників нічної сторони людства, вона не їла вранці. Сніданок обмежувався горнятком кави та сигаретою.

Хутко прикінчивши свій скупий сніданок, будемо називати його так, Олена за кілька хвилин зібралася – вона була не з тих жінок, що наводять марафет годинами, – взяла бідончик із молоком, підкинула Мурці ще сіна та підлила води й вийшла з квартири.

Варто їй було повернути ключ у замку, сусідні двері розчинилися навстіж та на сходовій клітці з’явилася сусідка Олени тітка Глаша, жінка немолода, одинока та доволі вередлива.

– Це що в тебе там за мукання у квартирі? Корову завела, чи що? – окинувши підозрілим поглядом сусідку спитала Глафіра.

– Це, тітко Глашо, я музику слухаю, – не розгубилась Олена, – Pink Floyd, альбом «Animals».

– Оце так молодь пішла, – осудливо процідила крізь зуби літні жінка. Але Олена не звернула на це уваги, вона вже спускалася по сходах, весело помахуючи бідоном.

Звісно, зручно, що будь-як небажані для сторонніх вух звуки можна видати за музику. Але існує і зворотній ефект. Підтвердженням тому може служити вельми повчальна історія, яка трапилася із відомим харківським музикантом Льохою Бабуїном. Нещодавно він захопився якимось доволі дивним музичним напрямом, не пам’ятаю назви, але це не так вже й важливо. Так ось, сидів собі спокійно Олексій за комп’ютером, музику слухав. Невдовзі після того, як запис скінчився, сусід за стіною почав щось свердлити за допомогою електродриля. У цей момент до кімнати увійшла бабуся Бабуїна та сказала: «Льоша, зроби музику тихіше». Той вирішив, як завжди, приколотися та відповів: «А як на мене і так не голосно». Краще б він цього не робив. Барабанщику «Ancestral Damnation» так і не вдалося переконати бабусю, що вона чула звуки дриля.