знайди книгу для душі...
Після двох таких виїздів міліціонери остаточно упевнились, що баба, яка їх викликає – божевільна, і приїжджати припинили. Скандалістці ж пригрозили запроторити її до божевільні, після чого їй довелося змиритися зі своєю долею.
А варто було працівникам міліції лише зазирнути у інші приміщення помешкання Старого… Ото б вони здивувалися. Це точно, що не вистачає спостережливості представникам правоохоронних органів, втім, як і багатьом іншим громадянам. Побачивши одну лише яскраву деталь, люди вибудовують на її основі своє уявлення про предмет, не звертаючи на все інше жодної уваги.
***
Звісно, піклування Старого про розвиток харківського мистецтва – аж ніяк не єдине, що мене зацікавило. У першу чергу варто відзначити саму особистість цієї нестерпно дивовижної людини. Було у ньому щось чарівне, він нагадував замаскованого чарівника із якої-небудь казки у дусі Клайва Стейплза Льюїса. Здавалося, ось-ось він відведе мене до яких-небудь зовні звичайнісіньких дверей та вкаже шлях до іншого світу, світу магії та пригод, а сам він живе подвійним життям, то у тому світі, то у цьому. У нього повинні бути такі двері чи, принаймні, щось у цьому роді. В крайньому випадку кентавр у сараї чи підземний басейн з русалками. Одного разу дещо подібне ледь не трапилось.
Якось, коли я у черговий раз був гостем діда Никифора, він підморгнув мені та пообіцяв показати «одну штуку». Він підійшов до вбиральні… Незважаючи на наявність у домі різноманітних зручностей на кшталт водопроводу, у нього був звичайний сільський туалет надворі. Очевидно, наявність нормального цивілізованого санвузла входила б у протиріччя із його переконаннями та псувала б імідж. Тож він підійшов до вбиральні ззаду та дістав невідомо звідки велетенський іржавий металевий гачок. Потім Никифор Федорович ще раз підморгнув мені та повів мене углиб двору. Там він відчинив за допомогою гачка двері старого сараю. Взагалі-то там був замок, але чи то ключа у наявності не було, чи то це був своєрідний ритуал. Отже, він відчинив сарай, розчахнув двері.
– Ну як тобі? – спитав він.
Я зазирнув до сараю та побачив там купу різноманітного брухту. Нічого чарівного. У очі впала стара газета із заголовком «Талант це праця!».
– Ніяк, – чесно відповів я.
Старий мовчки зачинив сарай у той самий спосіб, що й відчинив, відвернувся та попрямував до будинку. Чи то він з мене познущався, чи то я був просто не готовий.
***
Втім, якщо говорити про кентавра у сараї, треба сказати, що тут моя буйна фантазія вже занадто розігралася. Це волелюбне створіння просто не витримало б життя у неволі та рано чи пізно вбило б свого мучителя. Та й не у дусі Старого тримати когось у неволі, несвобода – те, що дід Никифор ненавидів протягом усього свого життя, усі роки свого свідомого існування він боровся проти рабства в усіх його проявах. Старий навіть домашніх тварин не тримав, не бажаючи обмежувати їх у свободі пересування. Хоча, я збрехав вам, любі дослідники та дослідниці життя. Все ж таки дід Никифор якийсь час тримав свиней, і це історія, що заслуговує на пильну увагу.
Так ось, не подумайте, що така духовна людина як Никифор Федорович могла тримати худобу з міркувань особистої вигоди. Ні, він не був вегетаріанцем, і не бачив нічого поганого у позбавлені тварин життя для власного харчування, але, як я вже казав, не терпів усіляких обмежень свободи. Так нащо ж йому свині? Заради високої мети.