Слава ЗСУ!

Розносили обід. Рубашова знову оминули. Не хотілося принижувати себе зазиранням у вічко, отож навіть не знав, що там давали. Але запах страви наповнив камеру, нагадуючи щось дуже смачне.

Хотілося курити. Треба було якось дістати цигарок, бо не міг без них зосередитись. Цигарки для нього були важливіші, ніж їжа. Через півгодини не витримав, затарабанив у двері. Минуло ще півгодини, перш ніж двері відчинилися. На порозі стояв наглядач із в’язкою ключів.

— Принесіть мені з в’язничної крамниці цигарок, — сказав Рубашов.

— А купони маєте?

— Я мав при собі гроші. Їх відібрали при обшукові.

— Тоді почекайте, поки їх поміняють на купони.

— І скільки для цього потрібно часу у цьому зразковому закладі? — не без іронії перепитав Рубашов.

— Якщо хочете, напишіть скаргу, — порадив наглядач.

— Але ж я не маю ні олівця, ні паперу...

— Нічим не можу допомогти. Для цього теж потрібні купони...

Злість ударила в голову, але Рубашов не втратив самовладання. Наглядач, проте, помітив, що зіниці в’язня зайнялись особливим блиском. Крізь пенсне цей блиск скидався на далекий високовольтний спалах. Це нагадало ключареві кольоровий портрет, з якого очі Рубашова світилися таким самим блиском. Ще донедавна цей портрет висів скрізь. Наглядач вишкірився старечою, злосливою усмішкою. І відступив у коридор. Та Рубашов помітив цю усмішку.

— Невже й ви почуваєте зверхність? Ви? Ходяча купа гною?

Він процідив ці слова якомога дошкульніше і зневажливіше. Тоді відвернувся й пішов до вікна.

— Я буду змушений написати відповідний рапорт, — сухо мовив старий, і двері зачинилися.

Рубашов потер пенсне об рукав і заспокоївся, навіть усміхнувся. Та цей стан відпруження тривав недовго. Він мусить знайти цигарки, інакше про жодну витримку нема мови. З півгодини він походжав по камері, тоді підійшов до стіни й постукав до сусіда:

«МАЄТЕ ТЮТЮН?»

Відповідь надійшла не зразу. Сусід якийсь час розмірковував, а тоді відповів чітко і зважено: «МАЮ... АЛЕ НЕ ДЛЯ ВАС».

Рубашов уявив собі офіцера з вусиками й моноклем в оці. Він, мабуть, дурнувато посміхається до стіни, що їх розділяє, що зараз у голові в того офіцера? Мабуть, тішиться: «Ну, що, дістав облизня?» Не виключено, що саме в цю мить у його голові снується й таке запитання: «А скільки ти, чортів виродку, постріляв моїх родичів?»

Рубашов дивився на сіру стіну і мовби бачив крізь неї офіцера, що стояв навпроти й так само роздивлявся Рубашова. Він тяжко дихав, і його дихання, здавалося, долинає сюди крізь грубезний мур. «А й справді, — подумав Рубашов, — скількох я вбив власноручно?» Точного числа не міг пригадати. Це було надто давно, ще у громадянську війну. Застрілив, мабуть, не менше сімдесяти й не більше ста. То й що? Те все відбувалось за інших обставин, то було щось цілком інше, ніж ось, скажімо, справа з Ріхардом. Коли б йому довелося знову пережити ту саму революцію, він би знову розстрілював не вагаючись, навіть знаючи, що революція закінчиться Хазяїном на троні.

«З тобою, — подумав Рубашов, дивлячись на стіну, за якою стояв сусід з цигаркою в губах, — я не маю жодних рахунків. Я нічого тобі не винен. Ми не маємо ані спільних справ, ані спільної мови...»

Стіна знову озвалася. «Ну от, що ж ти від мене хочеш?» Рубашов притулив до стіни вухо й почув:

«ПОСИЛАЮ ВАМ ТРОХИ ТЮТЮНУ».

Невдовзі почулося грюкання в двері сусідньої камери. Офіцер кликав наглядача. Рубашов аж затамував подих: ану ж із цього щось вийде? Наглядач зачовгав по підлозі. Не відчиняючи дверей сусідньої камери, він спитав через отвір:

— Чого вам?

Відповіді офіцера Рубашов не почув, хоч і дуже хотів пізнати, як звучить його голос. Натомість почув окрик наглядача:

— Не положено! Порушення правил!

І тиша. Мабуть, офіцер щось пояснював наглядачеві, але Рубашов і цим разом не чув його голосу.

— Це образа при виконанні службових обов’язків! Я подам рапорт! — вигукнув стариган і зачовгав кудись коридором.

Незабаром з-за стіни знову полинули звуки: «ЗА ВАМИ СУВОРИЙ НАГЛЯД». Рубашов рушив по камері, усім тілом відчуваючи нестерпне бажання закурити. Думки його перескочили знову до офіцера за стіною, до його готовності поділитися тютюном.

— І все ж я б стріляв у вас зараз, як і в революцію, — мовив уголос. — Бо це потрібно й виправдано. Чи, може, я й перед тобою в боргу? Може, я маю тепер розплачуватися за все, що робив задля справедливості?

Бажання закурити збільшувалося. Організм потребував нікотину. Потреба в отруті свердлила свідомість, нила, як скабка, у глибині мозку. Роздратований, Рубашов крокував по камері, не помічаючи, що говорить уголос: