Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

— Невже я повинен тепер розплачуватися і за справедливі вчинки? Невже, крім власної свідомості, є ще й інший для них критерій? Невже праведник стає найбільшим грішником, коли його вчинки переміряти за тим мірилом? І чи не буде цей гріх удвічі більшим — адже інші не відали, що чинять?

Зупинився навпроти вікна. Що це? Напад релігійного безуму? Лише тепер помітив, що розмовляє вголос. Та хоч і отямився, а вуст угамувати не міг. Супроти його волі вони промовили:

— Розплачуватися треба за все...

Вперше після арешту він злякався. Страх проникав у кожну клітину тіла. Гарячково шукав цигарок, хоч добре знав, — що не лишилося жодної.

З-за стіни долинув стукіт. Рубашов прислухався.

«ЗАЯЧА ГУБА ПЕРЕДАЄ ВАМ ПРИВІТ», — сповіщав офіцер.

В уяві постало бліде, повернуте до його вікна обличчя. Вістка його збентежила. Спитав:

«ЯК ЙОГО ПРІЗВИЩЕ?»

Офіцер відповів:

«ВІН НЕ ХОЧЕ КАЗАТИ. АЛЕ ВСЕ ОДНО ПЕРЕДАЄ ВАМ ПРИВІТ».

Після полудня Рубашов почувався ще гірше. Раз у раз набігала дрож. Знову заболів зуб — правий верхній, зв’язаний із зоровими нервами. З часу арешту він нічого не мав в роті, проте голоду не відчував. Хотів зосередитися, але напади дрожі й нестерпне бажання закурити перешкоджали цьому. Помітив, що його думки, наче зграї, кружляють довкола двох речей — курива й ненароком кинутої фрази «Розплачуватися треба за все». Спогади поглинали його. Вони, здавалося, дзижчали над вухом, а іноді м’яко гули десь усередині слухової системи. Обличчя й голоси зринали і в ту ж мить зникали. А ті, що їх він намагався затримати на рубцях пам’яті, спричиняли біль. Усе його минуле було болючим і гноїлося скрізь, де тільки торкнешся. Його минуле — це партія. Сучасне й майбутнє — усе належало їй. Його доля була нерозлучно зв’язана з нею. І це минуле теж раптом стало непевним. Тепле, ще сповнене живого дихання тіло партії видавалося йому помережаним безліччю гнійних виразок, кривавих чиряків. Де і коли в історії траплялося щось подібне? Де і коли шляхетна справа знаходила гірше втілення? Якщо партія уособлювала волю історії, тоді сама історія була суцільною помилкою...

Рубашов глянув на вогкі плями на стіні. Стягнув ковдру з ліжка й накинув на плечі. Марширував по камері дедалі скоріше, різко повертаючи перед вікном та дверима. Але тремтіння находило знову й знову. Особливо чомусь терпла спина.

У вухах дзвеніло, гуло. Шум змішувався з м’якими голосами, але він не міг з’ясувати, чи то вони линуть із коридору, чи то він опинився у стані галюцинації. «Це, мабуть, від зуба, — подумав Рубашов. — Треба буде таки попроситись до лікаря. Завтра. А поки що треба все обдумати. Насамперед треба знайти причину помилок партії. Всі наші концепції були правильні, але результати — хибні. Це хворобливе сторіччя. Ми діагностували хворобу з мікроскопічною точністю, але щоразу, коли ми бралися за хірургічний ніж, з’являлися нові болячки. Наша воля була непохитна й чиста; наша концепція мусила б викликати в усіх народів щирий захват. А тимчасом нас усі ненавидять. Чому ж ми стали такими одіозними й ненависними? Ми несли вам правду, але в наших устах вона обернулась брехнею. Ми несли свободу, але в наших руках вона перетворилася на батіг. Ми несли життя, але там, де лунає наш голос, сохнуть дерева й опадає листя...

Рубашов затремтів. В уяві постала фотографія делегатів першого з’їзду партії. Делегатів увіковічено за довгим столом. Одні сиділи, спершись ліктями на сукно столу; інші — склавши руки на колінах. Майже всі мали цапині борідки і всі серйозно дивилися в об’єктив апарата. Над головою кожного делегата було біле коло з цифрою, а навпроти такої самої цифри на білому полі під фотографією стояло прізвище.

Всі делегати виглядали поважно. Лише у вузеньких татарських очах ватажка світилася хитрість і легенька усмішка. Рубашов сидів праворуч від нього, блискаючи зіницями крізь пенсне. Хазяїн сидів у кінці столу, важкий і квадратний. Усі вони виглядали як члени міської Ради на засіданні, хоч насправді були моторами найбільшої революції в історії людства. Так, вони були групою людей цілком нового типу — войовничими філософами. Вони спізнали всі в’язниці Європи. Вони мріяли про владу, щоб за її допомогою скасувати владу взагалі. Вони мріяли про панування над людьми, щоб визволити їх з-під будь-якого гніту. Усі їхні думки втілилися в реальність. Усі їхні мрії збулися. І де вони тепер, ці люди? У їхні мізки, що змінили курс світу, вліплено певну кількість свинцю. Одних застрелено в лоб, інших — у потилицю. Лише двоє чи троє зостались живі, поневіряючись десь по світі, спустошені й викінчені. Та ще він. І — Хазяїн...

Попередня
-= 19 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!