Слава ЗСУ!

Рубашов не поспішав з відповіддю. Намагався відгадати, чи Іванов говорить щиро, а чи в його словах криється неминуча в подібних справах підступність. І водночас почував дивне, майже нестерпне бажання помацати пальцями білу латку на стіні. «Нерви, — подумав він. — Одержимість. Смішний забобон ступати лише по краях цементних плит у камері; бурмотіння безглуздих фраз; постійне потирання пенсне об рукав... Нерви».

— Цікаво, — порушив тишу Рубашов, — яку саме схему ви розробили для мого порятунку? Характер цього допиту радше вказує на протилежну мету.

Усмішка розлилася по всьому обличчі Іванова.

— Ви старий дурень, — сказав він Рубашову і, перехилившись через стіл, схопив його за ґудзика піджака. — Я таки добре зробив, що дав вам змогу вибухнути. Інакше ви вибухли б у найнедоречніший час. Невже ви не бачите, що зі мною нема навіть стенографа?

Він подав Рубашову цигарку.

— Ви поводитесь, як дитина. Як романтична дитина. Але досить цього. Зараз ми накидаємо коротеньке зізнання, і на сьогодні досить. Гаразд?

Гострим поглядом Рубашов пронизав слідчого:

— Що має бути у цьому зізнанні?

Іванов, не перестаючи посміхатися, відповів:

— У зізнанні зазначимо, що ви з такого-то року належали до такої-то опозиційної групи. А нижче додамо, що ви категорично заперечуєте свою участь у планах замаху на вождя. І пояснимо: ви вийшли з групи, довідавшись про злочинні терористичні задуми опозиції.

Вперше Рубашов посміхнувся.

— Якщо це і є метою нашої розмови, — сказав він, — то давайте краще її закінчимо, бо нічого з того не вийде.

— Дозвольте мені договорити, — сказав Іванов без видимої злоби. — Звичайно ж, я передбачав вашу впертість. Тож давайте розважимо ще й моральний аспект справи. По-перше, своїми зізнаннями ви нікого не видаєте. Вся та група була заарештована ще перед вами і половина з неї вже ліквідована. Від решти ми можемо добитися значно кращих, тобто цінніших зізнань, ніж оце невинне лепетання, яке я пропоную вам підписати. Сподіваюсь, ви мене розумієте й покладаєтесь на мою щирість.

— Іншими словами, ви й самі не вірите в існування замаху на Хазяїна, — сказав Рубашов. — То чому ж ви не хочете влаштувати очної ставки з тією особою, яка приписує мені такий намір?

— Поміркуйте як слід, — сказав Іванов, і обличчя його посерйознішало, — Уявіть себе на моєму місці. Зрештою, розподіл ролей, як ви знаєте, не остаточний. Ще може статися так, що наші місця поміняються. Зважте це — і дістанете відповідь.

Рубашов на хвилину задумався.

— Стосовно моєї справи ви вже отримали згори інструкції. Так?

Іванов посміхнувся.

— Ну, ваше формулювання дещо різке. Фактично ще не вирішено, чи класифікувати вашу справу як «А» чи як «П». Сподіваюсь, ці терміни вам відомі.

Рубашов ствердно кивнув. Так, ці терміни були йому відомі.

— Здається, ви починаєте розуміти, — провадив Іванов. — «А» означає ліквідацію в адміністративному порядку. «П» — прилюдний процес. Переважна більшість політичних справ вирішується адміністративно, тобто всі ті справи, які не вдається оформити для відкритого процесу. Якщо ви попадете в категорію «А», вас заберуть з-під мого слідства. Адміністративний суд, як ви знаєте, завжди закритий і короткий. На такому суді не існує навіть тих можливостей для самооборони, які є на відкритому політичному процесі. Пригадайте собі... — Іванов назвав кілька прізвищ і кивнув головою в бік білого квадрата на стіні.

Несподівано Іванов цілковито змінився. Він опустив очі долу й замовк. А коли знову глянув на Рубашова, в його очах були втома й розгубленість. Здавалося, він дивився не на Рубашова, а на якусь далеку точку поза його спиною.

Тоді знову перелічив кілька прізвищ спільних знайомих.

— Я знав їх так само, як і ви, — провадив Іванов. — І все-таки певен, що вони працювали на дискредитацію революції. Я певен у цьому так само, як ви певні, що ми є її болячкою. Це принциповий момент. Аргументи ґрунтуються на логічних висновках. Ми не маємо змоги вдаватися в юридичні тонкощі. Адже й ви свого часу на них не зважали!?

Рубашов не озвався.

— Все залежить від того, — продовжував Іванов, — чи ваша справа попаде в категорію «П», тобто чи слідство залишиться у моїх руках. Знаєте, як добираються справи для відкритого процесу? Насамперед я мушу впевнитися у вашій готовності допомагати. Для цього потрібне передусім каяття і часткове зізнання в злочинах. Якщо ж ви оберете собі роль героя і все заперечуватимете, ви автоматично опинитесь у категорії «А» і вас розстріляють на підставі зізнань, зроблених, скажімо, Іксом. Якщо ж ви хоч у чомусь визнаєте свою вину, то тим самим дасте підставу для докладніших допитів. На цій підставі я зможу влаштувати очну ставку з вашим інкримінатором. І ви спростуєте найтяжчі пункти обвинувачення, визнаючи вину лише в певних, обережно визначених рамках. Завдяки такій тактиці ви дістанете щонайбільше 20 років ув’язнення. Фактично ж, по двох-трьох роках вас амністують. А через п’ять років ви знову повернетеся до праці і сидітимете в сідлі з тою самою певністю, що й раніше. Отож прошу вас: перш ніж відповідати, добре все обміркуйте...