Слава ЗСУ!

Яку переконливу відповідь він міг дати цьому неандертальцеві в ролі слідчого? Може, сказати йому, що він мав рацію в усьому, але робив одну фундаментальну помилку, а саме, вірив, що перед ним сидить давній, дійовий Рубашов, тимчасом як перед ним була лише його тінь? Може, пояснити йому, що його, Рубашова, слід карати не за те, що він скоїв, а за те, чого не зробив? Розіп’яти особу за саму лише її віру», — сказав колись фон З. Воістину так.

Та перш ніж підписати чергове зізнання і відійти до камери, впасти на ліжко, поринути в обійми рятівничого сну, гойдатись на його хвилях до нового виклику й нових тортур, він задав Клєткіну питання. Воно не мало жодного стосунку до зізнань. Просто Рубашов помітив, що кожного разу після підписання протоколу Клєткін ставав трохи м’якшим до нього — платив за податливість. А тому Рубашов вирішив спитати його, що сталося з Івановим.

— Громадянин Іванов під арештом, — повідомив Клєткін.

— Яка ж його вина?

— Громадянин Іванов провадив розслідування вашої справи вкрай недбало, а в приватній розмові цинічно висловив сумнів щодо правдивості звинувачення.

— Але що, коли він і справді сумнівався? — перепитав Рубашов, — Може, він був доброї думки про мене?

— В такому разі, — відповів Клєткін, — він мусив припинити розслідування й офіційно заявити у відповідні інстанції, що, на його думку, ви невинні.

Може, Клєткін глузував? У кожнім разі відповідав він коректно й незворушно, як завжди.

Наступного разу, стоячи біля столу з теплою авторучкою Клєткіна, готовий підписати чергове зізнання — стенографістка вже пішла геть — Рубашов сказав:

— Можна вас запитати про дещо?

Говорячи, він дивився на широкий шрам на обличчі Клєткіна. Той не мовив нічого, лише підвів очі, чекаючи запитання.

— Мені казали, що ви прихильник так званих «твердих методів». Чому ж ви не застосували прямого фізичного тиску супроти мене?

— Ви маєте на увазі фізичні тортури? — перепитав Клєткін звичайним розмовним тоном. — Вам, напевно, відомо, що це заборонено кримінальним кодексом.

Він зупинився, спостерігаючи, як Рубашов підписував протокол.

— Крім того, — провадив Клєткін, — існує певна категорія обвинувачених, які зізнаються під фізичним тиском, але на прилюдному суді відрікаються від усіх попередніх свідчень. Ви належите до цієї категорії. Політична вартість ваших зізнань на суді залежить від їхньої добровільності.

Це вперше Клєткін заговорив про відкритий суд. Але дорогою до камери, крокуючи за високим конвоїром, Рубашов думав не про близький процес, а про речення «ви належите до цієї категорії». Мимохіть воно зроджувало в ньому самовдоволення. «Я дитинію й дряхну», — подумав, лягаючи в камері на ліжко. Але приємне почуття не покинуло його, поки не заснув.

* * *

Бій тривав. Аргументаціям і суперечкам, здавалося, не було кінця, але всі вони закінчувались тим, що Рубашов підписував протокол і повертався до камери, вичерпаний і на диво задоволений. Знаючи, що його знову розбудять після однієї-двох годин сну, він мав одне бажання: щоб Клєткін дозволив йому виспатися, бо інакше годі було й думати про збереження здорового глузду. Він знав, що його бажання не буде вдоволене доти, поки боротьба не дійде гіркого кінця і не буде поставлена остання крапка над останнім «і». Також прекрасно знав, що кожна нова дуель кінчатиметься його поразкою і що жодних сумнівів щодо наслідків цієї боротьби не існує. Чому ж тоді, запитував сам себе, він мучиться й дозволяє іншим мордувати себе? Чому замість визнати себе раз і назавжди подоланим, хоч би заради сну й відпочинку, він ішов на нові й нові муки? Думка про смерть для нього вже давно втратила свій метафізичний характер. Вона перетворилася в тепле, спокусливе, тілесне означення — СПАТИ. Але дивне, спотворене почуття обов’язку змушувало його триматися й продовжувати битву до кінця, дарма що ця битва нагадувала поєдинок з вітряками. Обов’язок вимагав від нього триматися, аж поки Клєткін не зіпхне його з останнього щабля драбини. Він мусив залишатися на тій драбині до кінця. Лише тоді, коли він з розплющеними очима опиниться у суцільній темряві, можна буде сказати собі: «Я виборов право СПАТИ не прокидаючись».

Упродовж цього довгого ланцюга днів і ночей певні зміни відбулися і в Клєткіні. Невеликі зміни, але Рубашов засумнівався щодо нездатності неандертальців сміятися. У його голосі й далі не було гнучкості, і тому неможливо було по ньому впізнати відтінки того чи іншого почуття. Але одного разу, коли після довгого діалогу у Рубашова не залишилось цигарок, Клєткін, дарма що сам не курив, витягнув із кишені пачку і посунув її по столу до обвинувачуваного.