Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Ніч ополудні

Рубашов дивився на Клєткіна з іще більшою цікавістю. Що це? Примітив вилазить зі шкаралупи? Але зовні Клєткін залишався таким самим незворушним, як і раніше.

— У дечому ви маєте рацію, — сказав Рубашов. — Але тоді навіщо ви задавали мені те питання? Який сенс звалювати об’єктивні труднощі на козлів відпущення?

— Досвід вчить, — відповів Клєткін, — що на всі питання масам треба дати прості й зрозумілі відповіді. Наскільки я знаю історію, людство ніколи не могло обійтися без козлів відпущення. В усі часи принесення їх у жертву було необхідним. Ваш приятель Іванов казав мені, що ця практика має релігійне походження. Євреї начебто раз на рік приносили в жертву своєму богові козла, у якому зосереджувалися всі їхні гріхи. Були в історії й добровільні козли відпущення. У віці, коли ви дістали першого годинника, мені сільський священик пояснював, що Ісус Христос називав себе агнцем, що перебрав на себе всі гріхи людства. Признаюсь, і досі не можу збагнути, яка людству від того полегкість, що хтось віддасть себе в жертву за гріхи інших. Але ось уже дві тисячі років люди вважають це річчю нормальною.

Рубашов дивився на Клєткіна уважніше. Куди він цілив? Яка мета цієї розмови?

— Хоч би там як, — сказав Рубашов, — але сказати людям правду було б краще для наших ідей, ніж забивати їм баки історіями про саботажників та диверсантів.

— Так? — з особливим наголосом перепитав Клєткін. — Якщо ви скажете селянам мого села, що, незважаючи на революцію й індустріалізацію, вони повільні й відсталі, вони й вухом не поведуть. Але коли ви їм скажете, що вони герої праці і що продуктивність у них вища, ніж у американців, а все зло походить від ворогів і диверсантів, то це змусить їх принаймні хоч трохи задуматися. Правда — це те, що корисне людству; неправда — це те, що йому шкодить. У нарисах з історії, схвалених партією для робфаків, зазначається, що в перші століття свого існування християнство відігравало прогресивну роль. Яке нам діло, чи Ісус справді походить від Бога й пречистої діви. Головне, що селяни сприймають ці символи буквально. То чому б і нам не винайти символи, які б сприймалися селянами так само буквально?

— Ваші міркування, — завважив Рубашов, — дуже подібні до міркувань Іванова.

— Громадянин Іванов, подібно до вас, належав до інтелігенції вчорашнього дня. У спілкуванні з ним такі, як я, могли набути певних знань з історії, що їх нам бракує через недостатню освіту. Однак різниця між ним і мною та, що ці знання я намагаюся використати для служби партії, а Іванов був просто вченим циніком...

— Ви сказали «був»? — спитав Рубашов, знімаючи з носа окуляри.

— Громадянин Іванов, — сказав Клєткін безбарвним голосом, — був учора розстріляний відповідно до вироку, виданого адміністративним порядком.

Після цього допиту Клєткін дозволив Рубашову спати дві години підряд. Повертаючись до камери, Рубашов дивувався, чому звістка про розстріл Іванова не викликала в нього глибокого потрясіння. Вона лише позбавила його приємного почуття малої перемоги над Клєткіним, прикликавши знову втому й запаморочення. Схоже було, що він уже опинився в стані, де не існувало місця для глибоких емоцій. Йому навіть було тепер соромно за те дрібне почуття тріумфу над слідчим незадовго перед звісткою про смерть Іванова. Клєткін запанував над ним до такої міри, що навіть тріумфи видавались тепер поразками. Масивний і незворушний, Клєткін був брутальним втіленням держави, яку звели на ноги Рубашови й Іванови. Ця держава була плоттю від їхньої плоті. Плоттю, уже незалежною від них і некерованою. Чи ж не признався Клєткін сам, що вважає себе духовним спадкоємцем Іванова й старої інтелігенції? Всоте Рубашов повторював собі, що Клєткін і покоління нових примітивів докінчували працю тих, що їх було увіковічено на відомій фотографії. А те, що та сама доктрина з уст Клєткіна звучить так не по-людському, пояснюється змінами клімату. Коли Іванов послуговувався тими самими аргументами, в його голосі все ж звучали інтонації минулого світу, який зник. Можна було відмовитися від свого дитинства, але цілковито викреслити його було неможливо. Минуле Іванова волочилося вслід за ним, і якраз ця обставина забарвлювала все, що він казав, меланхолійною інтонацією. Тому Клєткін і називав його циніком. Клєткіни не мали чого викреслювати. Їм не треба було відмовлятися від свого минулого, бо й ніякого минулого у них не було. Вони народилися без пуповини, без пам’яті, без меланхолії...

Уривок зі щоденника Рубашова

...За яким правом ми, що сходимо зі сцени, дивимося на клєткіних з почуттям власної вищості? Коли перша неандертальська людина з’явилася на землі, мавпи, напевно, зустріли її гучним сміхом. Високоцивілізовані мавпи граційно гойдалися на гілках, а незграбний неандерталець був від самого початку прив’язаний до землі. Мавпи, вдоволені й миролюбні, жили у світі вишуканих забав чи ловили мух у філософській задумі. Неандерталець понуро брів світом, гаратаючи довкруги своїм києм. Мавпи дивилися презирливо на нього з верхівок дерев і шпурляли у нього горіхами. Деколи їх охоплював переляк: вони живилися овочами й ніжною рослинністю, а неандерталець пожирав сире м’ясо, нещадно вбивав звірів і навіть своїх спільників. Він валив віковічні дерева, двигав каміння, порушував усі правила і традиції джунглів. Він був незграбний, хижий, без справжньої тваринячої гідності. З погляду високоцивілізованих мавп, він був варварським реліктом історії. Останні вцілілі до наших днів шимпанзе відвертають і нині свої носи, вгледівши людське створіння...

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!