Слава ЗСУ!

Після шести чи семи днів трапилось те, чого й слід було сподіватися: під час допиту Рубашов втратив свідомість. Це сталося, коли вони дійшли до останнього пункту обвинувачення — до мотивів, які штовхнули Рубашова на стезю злочинів. Обвинувачення пояснювало ці мотиви просто: «контрреволюційною позицією», що було вже річчю самозрозумілою, службою ворожій державі. Рубашов завзято боровся проти цього формулювання. Дискусія тяглася з ночі до 11-ї години ранку. І раптом у момент порівняно стерпний Рубашов хитнувся й упав на підлогу.

За кілька хвилин, отямившись, він побачив над собою лису голову лікаря, який поливав його холодною водою з пляшки й розтирав йому скроні. Дихав лікар важкою сумішшю чорного хліба й смальцю, від якої Рубашова знудило. Писклявим голосом лікар зарепетував, щоб Рубашова негайно вивели на свіже повітря. Якийсь час Клєткін спостерігав цю сцену з незворушною міною, тоді подзвонив доглядачеві й наказав вичистити килим. Після цього дозволив Рубашову вернутися до своєї камери, а невдовзі з’явився конвоїр і випровадив його на подвір’я. Там Рубашов на якусь мить відчув сп’яніння від свіжого, різкого повітря. Виявляється, він має легені і кисень смакує. Смакує їм, наче свіжий солодкий напій — піднебінню. Сонце світило блідо, але ясно. Була 11-та година ранку, час, коли раніше — здавалося, цілу вічність тому! — його виводили на прогулянку. Як гарно було опинитися знову у свіжості білого дня! Лише дурень міг не цінувати такого блага. Ех, коли б можна було просто жити й дихати свіжим повітрям, ходити по снігу й відчувати бліді промені сонця на обличчі! Коли б то вдалося позбутися кошмарів клєткінського кабінету, його сліпучої лампи і всього того моторошного антуражу і жити так, як живуть інші люди.

Худий селянин у розлізлих чоботях, який раніше був сусідом Рубашова на прогулянках, знову стояв поруч нього. Він скоса дивився на блідого, виснаженого Рубашова і стурбовано кліпав очима, коли Рубашов починав похитуватись. Нарешті селянин легенько закашляв і, поглядаючи на вартових, сказав:

— Я довго вас не бачив, ваше благородіє. Ви виглядаєте дуже погано. В такому стані ви довго не протягнете. Кажуть, буде війна...

Рубашов, борючись зі спокусою нахилитись, взяти у жменю снігу й зліпити сніжку, намагався уважно слухати селянина.

— Скоро почнеться сівба, — не вгавав селянин. — Як розтануть сніги, вівці підуть у гори. Треба зо три дні, щоб вони туди добралися. Раніше всі села у нашій окрузі виганяли овець того самого дня. Від самого світанку нічого не видно за курявою, лише вівці. Куди не глянь — вівці, на всіх шляхах і стежках, на всіх полях. Всі виходили пастухам помагати. Ви, мабуть, у житті не бачили стільки овець і собак, ваше благородіє, та стільки куряви, а що вже лементу, гавкоту, мекання!.. Мати божа! Що то були за часи!..

Рубашов повернув обличчя до сонця. Воно світило блідо, проте у повітрі вже відчувалася тепла м’якість, повівало перемінами. З хлоп’ячою цікавістю стежив він за метушнею птахів над кулеметною вежею. А селянин говорив далі:

— В такий день, як сьогодні, коли починає пахнути весною, я не знаходжу собі місця. Здається, що ні ви, ні я довго не протягнемо, ваше благородіє. Вони розчавили нас, бо ми реакціонери. Вони розчавили нас, щоб ті дні, коли ми були такі щасливі, вже не вернулися...

— Невже ви були аж такі щасливі? — недовірливо перепитав Рубашов.

Селянин промимрив щось нерозбірливе, і його берлак кілька разів здригнувся. По паузі Рубашов запитав:

— Пам’ятаєте те місце у Біблії, де племена закричали серед пустелі: давайте оберемо собі іншого провідника й завернемо назад до Єгипту?

Селянин жваво кивнув, але молоти почав щось незрозуміле. Пролунав свисток, і їх повели назад до камер. І враз бадьорість, викликана свіжим повітрям, минула. З’явилися знову запаморочення й нудота. Покидаючи подвір’я, Рубашов нахилився, вхопив пригорщу снігу й протер ним чоло та запалені очі.

Його повели не до камери, як він сподівався, а просто до Клєткіна. Той сидів за столом у незмінній позі. Гардини на вікнах були опущені, лампа горіла. Час у цій кімнаті стояв на місці. Опускаючись на стілець, Рубашов помітив мокру пляму на килимі і пригадав своє падіння. Отже, минула лише година.

— Сподіваюся, вам уже краще, — сказав Клєткін. — Ми зупинилися на заключному питанні, на мотивах, що спонукали вас до контрреволюційної діяльності.

З легким подивом глянув він на праву долоню Рубашова, де ще лишалася грудка снігу. Рубашов помітив цей погляд і посміхнувся. Тоді простягнув руку до лампи й обоє стежили, як сніг розтавав у її теплі.

— Це останній пункт, — повернувся до тями Клєткін. — Коли ви підпишете ще й це зізнання, ми нарешті розійдемося...