Слава ЗСУ!

• До чого тут урожай? – роздратованим голосом запитав Джон. – Ви хотіли про дружбу, а самі – про урожай!

• Ви використали метафору. Я хотів…

• Досить тримати мене за дурня! Якщо про дружбу – то про дружбу! – вперся.

• Гаразд, вибачте. – сказав Михайло. Йому було шкода чоловіка, котрий із побуряковілим обличчям у незручній позі сидів прямісінько перед ним. Терапевтові здалося, що Доу насправді чітко вхопив те, чого він хотів йому донести. Вхопив, але не захотів прийняти, – іржавий механізм зараз знову почне торочити про норму, всіх, загальноприйнятність, а по суті – про безвідповідальність, боягузство, безсилля. – То чому по-вашому дружби не існує?

• Бо її не існує в природі. – повів спокійніше клієнт. – Це романтична побрехенька, якою люди домовилися користуватися, аби не визнавати справжню природу речей. Це загальноприйнята самооманлива норма. Вірячи в неї легше заплющувати очі на те, що всі всіма користуються.

• Ви певні?

• А ви ні? – Джон випромінював злість, занадто награну зарозумілість. В очах же його глибоко-глибоко ховався страх. – Якщо ви до цього досі не дійшли самотужки, то нам із вами варто помінятися місцями! Ха-ха!

• Гм… – задумався Михайло. Він розгубився: зовсім не знав, що на те відповісти. Знову втратив контроль над власною мімікою. Відвів замислений погляд.

Доу, певно, то помітив, бо в ейфорійному запалі заходився повчати.

• А взагалі, людина людині вовк. Хто цього не розуміє – щасливо не живе. Всілякі ці цінності, етика, мораль, права, закони – маячня для наївних дурників. Хто на них зважає – наперед ставить себе у програшну позицію. Розумні ті, хто плює на то все, на норми, на…

Терапевтові хотілося волати! Йому хотілося чкурнути до Джона, схопити його за чуприну і щосили бити обличчям об стіл, безупинно проговорюючи одне й те ж: “Саме через цю твою життєву позицію ти й маєш те, що маєш!”. Бити обличчям об стіл, допоки той не зрозуміє. Але Михайло не міг того зробити. Тобто міг, але добився б аж нічого. Бо воно так не працює. Насильство дресирує – не переконує, не навчає, не трансформує.

Дійсно, той, хто не грає по правилах, виграє. Але суто в короткостроковій перспективі. В довгостроковій же – з тобою просто не гратимуть, і ти залишишся наодинці з собою.

• … воно насправді. То вам нічим крити, Михайле? Чому ви мовчите? Чому опустили очі?

• Дійсно. Нічим. – сумно відповів терапевт. – Мені вам нічим заперечити.

Очі Доу спалахнули. Миттєво, яскраво, широко. Він відкрив був рота. Його напружена поза надсадно горлопанила: “Ось зараз я тебе, гімнюче!”

І осів. Безсило.

Вони мовчали. Довго-довго. Джон неначе поринув у себе. Чоловік здавався схожим на людину, котра впродовж років, ні – десятиріч, не дивилася на себе в дзеркало, аж тут раптом зіштовхнулася зі своїм відображенням у момент, коли зовсім того не очікувала. Вона вважала (пам’ятала) себе молодою, красивою, щасливою. Вона сприймала (звикла сприймати) себе в житті так. Але на повірку вона побачила зовсім інше – порите зморшками, пошрамоване, брудне, спотворене лице.

Відчай. Михайло вперше бачив Джона у відчаї.