Слава ЗСУ!

Висновок. Кількість народних обранців найвищого рівня (I ступеня) у країні буде дорівнювати кількості об’єднаних територіальних громад. А кількість народних обранців місцевого рівня (II ступеня) буде дорівнювати кількості поселень, які раніше являли собою звичайні територіальні громади. Це буде також буде відповідати новому територіальному розподілу країни і, що головне, ефективно сприятиме побудові міцної горизонтальної соціальної мережі.

Що ж нарешті пропонується? Розділити діяльність у галузі законотворчості та діяльність з ухвалення законів. Я навмисне вище не вживав словосполучення «законодавчий орган держави», тому що впевнений, уже настав час назвати такий орган законотворчим. Саме в цьому терміні криється потрібне нам змістове коріння, яке походить від слова «творити», а не видавати будь-що, написане будь-ким. Ще раз наголошую: нинішні народні депутати за своїми професійними якостями у переважній більшості неспроможні особисто виконувати такі надважливі для країни завдання, як розроблення і написання законів. Це повинні робити зібрані з усіх регіонів під один дах найкращі фахівці з усіх сфер життєдіяльності країни. І цей дах над певною спорудою має зватися Законотворчою палатою країни. Фахівці, котрі здобудуть таку честь, а народ та держава наймуть їх на певний термін для виконання законотворчої роботи, не будуть депутатами. За статусом це будуть державні службовці високого рівня, професіонали, яких держава добре фінансово вмотивує, але ТІЛЬКИ ЗА ЯКІСНО ВИКОНАНУ РОБОТУ. Тобто за якісно написані і — це особливо важливо — успішно ухвалені закони. Такі закони, які справді забезпечать законність. Тому що справжня законність, у розумінні суспільного порядку, ґрунтується на чотирьох основних принципах: єдність норм, верховенство права, контроль за виконанням та невідворотність покарання. Порушення хоча б одного з них веде до беззаконня, а відтак до суспільної незгоди і безладу.

А хто буде замовником? Та хто і як їх прийматиме? Звичайно, що найпершим замовником має бути народ. І це не просто пафосне твердження, а завдання для виконавчої влади і громадських інституцій, які повинні постійно моніторити щоденне життя країни з метою виявляти запити суспільства на вдосконалення цього життя через систему регулівних і захисних законів.

Якщо визначається проблема, яка потребує вдосконалення чи ухвалення нових законів, ініціатором процесу розроблення і написання цих проектів мають бути ТІЛЬКИ ТІ персони, підкреслюю — ПЕРСОНИ (синонімічне поняттю персональної відповідальності), яких обрав для виконання державних обов’язків безпосередньо народ на прямих виборах. А це тільки президент країни та обранці від народу. І все.

Президент як керівник виконавчої влади зобов’язаний передусім найбільшою мірою використовувати своє право на законодавчу ініціативу, бо він затверджує своїм підписом усі ухвалені закони та особисто відповідає перед народом за їх беззаперечне виконання. Обранці, яких теж обирає народ напряму, повинні бути безпосередньо активними у процесі законодавчої ініціативи. Особливо в тій частині законодавства, яка регулює місцеве і регіональне життя, соціальні закони та закони, які вдосконалюють систему народовладдя в країні.

Тобто ми підійшли до висновку, що Верховна Рада у тому вигляді, як вона нині існує, країні не потрібна. Я стверджую, що замінити Верховну Раду повинні депутатські збори, які об’єднають усіх народних обранців. Це буде де-юре постійний орган, але більшість часу обранці працюватимуть у віддаленому один від одного і від столиці електронному режимі винятково на окрузі за місцем їх постійного проживання. І тільки на кілька тижнів, скажімо, двічі чи тричі на рік, вони з’їжджатимуться у відрядження до столиці, щоб доопрацювати й очно ухвалити закони найвищого рівня державної важливості, заздалегідь напрацьовані Законотворчою палатою, які потребують саме одночасного колективного голосування.