Слава ЗСУ!

Почати цей розділ саме так мене підштовхує нав’язлива думка, яка виникла після усвідомлення суті винесеного вище епіграфа від Цицерона. Він надзвичайно точно ототожнює поняття «держава» з терміном «народ» шляхом визначення її (держави) як народне надбання. І первинним тут точно є народ, а вже вторинним – держава, яку власне він складає. Але народ – це суспільство. Тому далі проводимо наступну паралель: «держава» – «суспільство». А якщо так, все суспільне (читай, народне) у нормальній країні гармонійно має бути також і державним. Тому провокативне протиставлення «суспільного» і «державного», що вже стало всесвітнім політичним кліше, є надуманим і ворожим для нормального життя будь-якого суспільства. Мало того, таке уявлення дає змогу певним спритним персоналіям та кланам неприродно «виділитися» із суспільства і штучно уявити себе «державою», яка нібито складається з «керівної касти» подібних самопризначенців. А суспільство, тобто народ, чомусь не протестує проти такої «приватизації» його надваждивого надбання. Вже потім це перетворюється у звичайне мародерство стосовно загально народних матеріальних ресурсів. І не тільки у нас. Це загальносвітове явище. Тому, якщо суспільство «зарубає собі на носі», що держава – це і є саме воно, а не певна купка самих хитрих, все відразу стане на свої місця. А за присвоєння народного надбання будь ким будуть судити, як мінімум, за шахрайство. Звідси витікає ще одна важлива сентеція: в державі не може бути окремо суспільних і окремо державних інституцій. Це – від лукавого. Пам’ятаєте синонімічну зв’язку: суспільство – народ – держава? З цього також має походження поки незрозуміле багатьом виборцям поняття «народна влада». Виходячи з попередніх тверджень, що «народ» це – «держава», знову проведемо паралель: «народна влада» – «державна влада». І це має стати для громадян країни аксіомою.