Слава ЗСУ!

Світ потребує миру. Світ потребує єдності і спорідненості поглядів, об’єднання навколо АБСОЛЮТНО важливого і в моделях, і в прикладах успішного, щасливого життя.

Проте в щоденних реаліях усе не так. Те, що нині відбувається на Землі, усіх роз’єднує, а не єднає. Наочним прикладом такого стану може бути метафора, яка являє собою результуючий вектор серед різноспрямованих. Життєві зусилля кожної людини можна уявити як певний вектор, який визначає не тільки його силу, а й напрямок. Якщо в суспільстві векторів людських зусиль, спрямованих у правильному напрямку, більше, ніж хаотично спрямованих, результуючий вектор покаже і забезпечить імпульс правильного напрямку руху для цілого соціуму. Якщо хаотично або протилежно спрямовані вектори переважатимуть, руху вперед не буде взагалі, а буде хаос. Що ми всі нині і спостерігаємо. Однак якщо станеться перше, не важливо, якою буде швидкість такого руху, головне — щоб він просто був. А далі все стане на свої місця.

У попередньому розділі ми вже говорили про метафізичність і нематеріальність найважливіших явищ, які відбуваються в реальному житті нас самих і нашої країни. І більшість українців навіть підсвідомо це відчувають, бо змалечку вірять у Бога, його величну творчу силу і непереборну справедливість. Більшість сучасних українців відвідують церкву. Проте яку? Адже їх у нас багато.

А чому багато? Вона що, різновид театру, де в репертуарі можуть бути п’єси різних жанрів і стилів? Хто розуміє людську психологію, той знає, що людина завжди у своєму житті тяжіє до проявів символізму і ритуалістики, тому для неї віра у Єдиного Бога нерозривно пов’язана з ритуальним відвідуванням церкви, суворим дотриманням релігійних обрядів, кимось колись написаних, певною поведінкою. Однак віра — це зовсім інше. Вона супроводжує людину будь-коли і будь-де і не залежить від релігійних обрядів. Зрозуміло, що людині, яка перебуває у храмі, набагато легше сприймати свою віру через дійство служби, ритуальні співи, молитви і візуальні зображення на стінах храму, іконах. Ну, чим це не театр, тільки релігійний? Саме в тяжінні людей до обрядів ще з язичницьких часів проростає наше уособлення віри в Єдиного Бога через певні ритуальні дії. Проте цей період не можна сприймати спрощено. Передусім, що це за термін такий — «язичництво»? Суть цієї релігії у її назві не розкривається. З огляду на зміст їхніх вірувань самі себе вони так називати не могли. Отже, їх так «охрестили» інші. Хто ж? Мабуть, ті, хто намагався знищити як власне самі ці переконання, так і фізично людей, які їх сповідували.

Та якщо бути об’єктивними, язичництво (називатимемо його поки що так, як це заведено) — це прадавня релігія, коли люди поклонялися ще не персоніфікованим людським образам, а могутності тих сил, які вони відчували як похідні від надсили Творця, в яку вже тоді підсвідомо вірили, але ще не могли визначити для себе як Єдиного Бога.

Яким же силам вони поклонялися? Це дуже просте питання — силам природи, з якими щодня стикалися і які допомагали їм виживати, хоча природу цих сил люди тоді пояснити не могли. Це земля, вітер, вогонь, вода, Сонце, Місяць тощо. Що ж тут такого особливого? Їх віра в сили природи мала щоденне підтвердження реального існування і могутності цих сил. Справді, люди в ті часи не могли собі пояснити, звідки все це береться і як виникає енергія таких сил. Тому ще раз підкреслю, що давні люди підсвідомо відчували за цим надзвичайного за своєю силою Творця, якого тепер ми називаємо Єдиним Богом.