Слава ЗСУ!

Та чомусь перше, що впадає у вічі на вулицях українських міст, — це насамперед завелика кількість банківських офісів і їхніх філій. Причому на будь-який смак і вибір: від всесвітньо відомих іноземних до дрібних, нікому не відомих місцевих. Їх уже більше, ніж продуктових магазинів. І це незважаючи навіть на нинішню банківську кризу. Навіщо бідній країні такий асортимент?

Якщо уважно відстежити ступінь доступності людини до гуманних банківських позик та ефективність роботи банків на реальну економіку країни і добробут її громадян, виникне тверда впевненість, що за всі часи незалежності країни будь-який банк в українських реаліях майже завжди був річчю в самій собі.

Тобто приватна банківська структура, хоч вона майже завжди зветься акціонерною, в Україні перебуває поза громадським контролем. Мало того, те, що відбувається в банках, навіть не контролюють громадяни, які є їх міноритарними акціонерами або ж вкладниками депозитів. Тому що законодавство дуже специфічне. Громадянину проти банку правди ніколи не знайти. І така ситуація часто розбещує так званих банкірів. Голова йде обертом від шалених, хоч і чужих грошей. Відповідальності майже нуль, особливо якщо вмієш домовлятися та ділитися з контролерами своєї «діяльності».

Кошти можна виводити світ за очі одним натиском на клавіатуру комп’ютера чи смартфона (знову витрати глобалізації!), а можна і вводити в країну для різних, не завжди законних чи корисних для держави потреб. Тобто банки — це найкращий з усіх інших інструмент для економічних маніпуляцій з найголовнішим економічним ресурсом — фінансовим.

Але що від усіх цих речей звичайним громадянам? Для їх життєвих потреб така фінансова структура повинна мати зовсім інший вигляд. ВОНА МАЄ ПРАЦЮВАТИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО НА НИХ І ДЛЯ НИХ! Бо вони є для цих фінансових структур Його Величністю Вкладниками.

Ми дійшли до найбільшого за всі роки існування України розшарування між дуже бідними і дуже багатими. У світовій економіці існує так званий коефіцієнт Джині, який визначає ступінь нерівності в розподілі частки сукупного доходу країни, призначеної для перерозподілу серед усього населення. Чим вищий за значенням цей показник, тим менша кількість людей концентрує добробут нації у своїх руках. Немає потреби навіть доводити, який високий цей показник в Україні. А тому чинник сильного розшарування громадян за ознакою фінансової спроможності засвідчує три наступні найважливіші явища.

1. Майже повна відсутність у країні заможного середнього класу. Хоча середній клас повинен стати переважним за своєю кількістю. Україна має стати країною, де через середній клас і його зусилля назавжди запанує загальна заможність.

2. Олігархічно-бюрократичний устрій держави, який у принципі їй історично не властивий. Бо Україна не бананова країна! (Дарую як нове гасло.) В Україні має зародитися, постійно зростати і згодом панувати заможний середній клас. Не тільки в період становлення нової країни, а й надалі середній клас через певні соціальні ліфти, які йдуть тільки нагору, має постійно поповнюватися представниками бідних верств населення, постійно зменшуючи їх кількість і в такий спосіб роблячи країну щасливішою. Не важливо, як назвемо ці ліфти: чи то всеохопний кооперативний рух, чи сімейний малий і середній бізнес, чи особисте кар’єрне зростання людини-громадянина на фаховій ниві (в освіті, медицині, науці, культурі, виробничій, інженерній діяльності тощо). Все перераховане має стати в нашому соціальному середовищі явищем престижним, сприяти становленню людини в морально-особистому і матеріальному аспектах.