Слава ЗСУ!

- НІ офшорам.

- Дотримуватися правила, що краще надлишок грошових знаків у країні, ніж їх брак, тому що перший наслідок браку грошей у країні — це безробіття.

- Грошові кошти, передані інвестиційним або соціальним фондам, не підлягають знеціненню.

- Створити єдиний соціальний фонд для пенсіонерів, інвалідів та інших незахищених верств населення з коштів окремого соціального бюджету (дивіться розділ про соціальний бюджет).

- У фінансовій системі не повинні змішуватися загальнонаціональні і корпоративні чи громадські фінансові ресурси.

- За наявності відчутного профіциту бюджету повинні знижуватися податки або формуватися нові соціальні програми підтримки стратегічного розвитку країни.

- Відмовитися від прив’язки обсягів емісії національної валюти до розміру золотовалютних резервів у разі фінансування стратегічних інфраструктурних, промислових, інноваційно-наукових та інших програм розвитку країни цільовими емісійними коштами «замкненого» циклу.

Проте все-таки нову фінансову систему визначатимуть два унікальних для сучасного світу головних чинники — це «якість» грошей і відсутність прибутку, пов’язаного з кредитуванням за процент.

Спершу про нові гроші і їх «якість». Був один яскравий і цікавий період історії людства, який нині зветься першим європейським Ренесансом. Це було в ХI–XIII сторіччях нашої ери. В ті часи у суспільстві відбувалися дивовижні соціальні процеси. У Європі ходили дивні гроші, в номінальну вартість яких було закладено негативний відсоток за «простій», тобто за їх необоротність, тому було невигідно накопичувати їх і тримати «в панчосі». Тоді-таки заборонено було заробляти на них лихварські (читай: банківські) відсотки. Ці гроші служили тільки тому, для чого їх узагалі було вигадано — лише для ОБМІНУ. А не для ОБМАНУ. Тільки як еквівалент обміну товарів і послуг.

Якщо конкретизувати це, то, скажімо, в Англії X століття металеві гроші перекарбовувалися один раз на шість років з метою повної заміни на нові. При обміні скарбники видавали за кожні чотири старі три нові монети. Такий нерівномірний обмін означав, що держава одноразово бере податок у розмірі 25 % на весь термін дії нових грошей (6 років) як за їх емісію, так і за можливе збереження без руху з метою накопичення. Це становило трохи більше за 4 % річних або близько 0,35 % щомісяця. Інакше кажучи, за карбування грошей емітентом, тобто державою, стягувалася фіксована плата, щоб спонукати людей якнайшвидше витрачати, а не накопичувати гроші. Треба було не тільки обкласти відсотками самі гроші, а й позбавити їх здатності приносити прибуток за рахунок їх накопичення і надання комусь у кредит за лихварські відсотки.

Наявність таких грошей особливо важила в антикризових заходах. Бо після запровадження в економіку «нових» грошей зовсім скоро зникало безробіття, зростав збір податків, спостерігалося загальне зростання державної і муніципальної фінансової активності й торгівлі. А головне — зникав дефіцит грошової маси.

Нині, якщо ми обкладемо гроші відсотками, але вже не за їх емісію, а за швидкість обігу, це означатиме, що ми ввімкнемо механізм амортизації грошей. Це своєю чергою означає, що ми прирівнюємо гроші до будь-якого товару, який з часом старіє і зношується. Треба зробити гроші, точніше їх «миттєвий» у певний час еквівалент, так само недовговічними, як і товар, не міняючи при цьому визначений номінал самої грошової одиниці.

Зазвичай продавці товарів зацікавлені у якнайшвидшому їх збуті. Тому треба створити такі самі умови і для власників грошей — щоб вони поспішали якомога швидше їх позбутися через власний бізнес, придбання кооперативних паїв, участь у соціальних фондах. А регулярна стабільна експірація (термін завершення обміну на працю, товари і послуги) таких грошей різко підвищує їх обіг.