Слава ЗСУ!

Паничу! — ми прийшли обговорити деякі питання, про подальше життя під вашою опікою чи знущанням. Пане Василю, яке знущання? — Я вам даю роботу, оплачую її хіба ви відчуваєте утиски з мого боку? — Великого утиску не відчуваємо, але ми є вільні люди і хочемо господарювати, як нам захочеться. А хіба я проти вашої волі? Панич відтягував час, аби скоріше забралися з двору ті самозванці-опришки. Ото захотілося їм помсти панам. — Та цьому не бути, лайдаки. Подумав панич.

Завтра, якщо останусь живим, поїду до повіту і приведу зо сто жовнірів і поквитаюсь з вами. Лайдаки. Пані Зося стояла трішки осторонь і хіба звабливими очима дивилась на Василя. Василь бачив її погляд та вдавав протилежне. А вона таки гарна, з нею хоч у вогонь. Обоє хотіли одного....

То які умови викладаєте? — спитав пискливим голосом панич. Наші умови одні! — Маєток переходить до рук селян. Ліси, полонини і живність переходить під нашу опіку. На роботи наймайте собі селян, але за великі гроші. Ваш батько, — хай спочиває, знущався з нас, забрав землі, ліси, і навіть забороняв ловити рибу у потоках, збирати гриби, ягоди, горіхи. Народив байстрюків по селах. Жаль, що не дожив до наших днів, а то би висів на своїх горішках високо на гілці смереки. Та й ви паничу грішите. Мирослава зашарілася, а пані Зося очима стверджувала слова Василя. Мирослава рвучко повернулася і пішла у бік парку. Ви паничу, не хочете повісити на гілці? — Панич із злості не знав, що сказати, та й боявся, що його зараз вб’ють. Мовчав і погоджувався на усі умови, лиш би залишитися живим і завтра поїхати до повіту за допомогою.

Я їм скажу, що в сусідньому селі напали на панський двір. Спалили гуральню і фільварок, а пан заледве утік. Я не вступлюся поки не дадуть жовнірів, — міркував панич. Паничу? — промовив Василь. Тепер буде один день роботи на вас за подвійну платню. Без перешкод селяни ходитиму до лісу за усякою живністю, не карати прислуги. Іван усе це чув і тішився, що є така ватага опришків, яких бояться пани. Василь у бік Івана не дивився, аби не видати їхні зв’язки. Пані Зося хіба усміхалися про себе і рада, що сьогодні видався такий чудовий день для зустрічі. Пане Василю? — тут же Василь поправив панича. Я не пан, я простий селянин, як і всі мої побратими. Добродію Василю? — нарешті видавив із себе панич. Трохи забагато вимагаєте, я збанкрутую і нічим буде годувати сім’ю. А ви поживіть життям селян і ж тоді зрозумієте нас. Нам панам не до такого життя. Годі гнути спину на вас, ідіть і працюйте, як ми. Такому не бути. Буде паничу, буде.

Отже паничу, ми наразі вам шкоди не заподіємо, але якщо наші умови не будуть виконані, пустимо усе з димом, а вас повісимо і сім’ю на смереці. О Матка Боска, - проказав про себе панич.

Пане Йожефе, а можна я із цим отаманом побалакаю? Якщо добродій дає згоду, то балакай, я вже набалакався. Пані Зося підійшла впритул до Василя, ніжно взяла вище ліктя і відвела у бік. Завтра біля каменя. Не знаю чи зможу. Зможеш, я буду чекати.

Ватага на чолі з отаманом Василем покинула панський двір. Хорти були у загоні і хіба скавуліли ніби на смерть.

*********************

Опришки були задоволені подією і раді були, що Василь домовився з паничем на такі умови, від яких страждав панич. Молодець Василь, молодець! А пані Зося файна кобіта, дуже файна. Василь краєчком вуха чув розмову і від тих похвал був радий. Головне, що не пролилася кров, ніхто не взяв гріха на свою душу.