Слава ЗСУ!

*****************

Ватага сиділи під колом біля ватри і обговорювали вдалий напад на панича. Василь тримався впевненим у своїх діях. Та у серці біль тривожив. Ото, як дійде до нападу на панський двір, побратими можуть спалити разом із палацом пані Зосю, челядь, Мирославу і Бог не простить,скарає. Як зробити так, аби при нападі не постраждали невинні люди. Панича і жовнірів не шкодувати. Мушу поговорити з побратимами і довести їм свою позицію. Шановна ватаго, мої дорогі побратими, не знаю коли підемо карати панів і палити їх осине гніздо, але цього не уникнути. Трохи вичекаємо, бо панич обіцяв поїхати до повіту і просити пуд золота,але чує моє серце, що збрехав і поїде заручитися підтримкою жовнірів. Побачимо, як буле далі і тоді будемо вирішувати, що робити. Та як би там не було те осине гніздо піде з димом. Хочу вам нагадати, що крім панича і жовнірів є ще челядь, покоївка, невинна пані і її дочка. То ж прошу їх не карати, а справу залагодимо по людськи, по християнськи. А вони би віднеслись до наших родин по християнськи? Га, Василю. Ти отаман і тобі вирішувати, а ми гарантії не даємо, що хтось буде врятований!- мовив Микола. А може наш отаман уподобив собі пані Зосю? Я розумію ваше кепкування і вибачаю тобі Миколо. Не забувайте, що там на службі є моя любаска Мирослава. І її не дам пропасти. Та є вихід із цього становища- заговорив Федір-молодий опришок. У панському дворі є наш побратим Іван. Через нього ми і передамо про день нападу і він невинних виведе у безпечне місце. Добре кажеш Федю, маєш рацію. Так і зробимо - промовив Василь. Ватага не розходилась, бо чекали на наказ отамана. А наказ був,- завтра виступаємо до села Явора. Пани знущаються над селянами,-треба їх провчити.

На узліссі появився дідуньо-мольфар. Ви чому без мене раду тримаєте? Та я все достеменно знаю про ваші помисли і хочу сказати, що наміри у вас слушні. Я саме пару днів був у Яворі і селянам там непереливки. Панич, як скажений собака, людей за людей не має. Його хорті-пси цінніші за них. Ту нечисть треба пустити з димом. Та є одне но! У панському дворі багато жовнірів. Частоти поновили, насипали з допомогою селян вали. Виставили гармати і добратися до того кубла непросто. У нічний час ходять дозорні — чатові. Тут потрібна хитрість і раптовість. А ще добре було би, якби хтось із челяді напоїв жовнірів і тоді легко буде здолати перепони. Воно то так, але усіх жовнірів не споїти. Краще чатових напоїти тим думаланом, а жовніри у кесарнях будуть спати. Двері кесарні підперти дрюками і підпалити. Вікна у кесарні маленькі і пролізти у них нікому не вдасться. Значить, треба розприділити ролі для кожного опришка.Ось тим і займемося. Та до Явора є шмат дороги, та ще й горами. Нічого, впораємось. Василю сподобалась розмова з побратимами. Юшка з риби уже була зварена і хлопці повитягували дерев’яні ложки і пішли до столу. Дідуньо теж пішов їсти до гурту опришків. Їли мовчки, кожен думав свою думку і готувалися до походу. Мовчанку порушив своїм голосним тоном Іван у супроводі чатового. Здорово хлопці! Здоров будь і ти!- відповіли. Зустрічі усі були раді, бо просто так Іван не навідувався. Значить є важливі новини. З чим нагодився? — спитав Василь. Хочу вас попередити про замисли панича. Я підслухав розмову із панею Зосею. Панич намірився днями їхати до повіту не по золото, а по підмогу жовнірів. Сказав, що виб’є опришківський дух з голови кожного з вас. З усіх буде дерти шкіру і солити рани, а Василя посадить на дибу, аби здихав мученицькою смертю. Ото поворот справи ?! Я казав, що серцем чую брехню панича. Ну що ж побратими? — Будемо іти на Явору чи зустрінемо панича і жовнірів? Наш панич нікуди не подінеться, він у нас на веду, під боком і в будь-який момент поквитаємося з ним. Треба іти на поміч селянам Явора, бо там страждання більші, а ніж тут. Добре! Погодився Василь. А я тим часом обговорю деякі моменти з Іваном. Усім така позиція була до вподоби. Василь з Іваном відійшли трохи вбік і розмовляли. Як там пані Зося? — нарешті спитав. Та вона цілими днями хіба свариться з паничем і лютує. Мені відомо, чого лютує, бо ніяк не дочекається зустрічі з тобою. Мені вона уже набридла своїми пестощами, настирливістю. Мене більше цікавить Мирослава, як вона там? Та цілими днями у парку з Урсулою. Панич часто заходить до парку і про щось шукаються. Я так зрозумів, що Мирославі панич остогид своїми залицяннями, але вона у якомусь боргу перед ним. Значить, між ними щось було, бо пані Зося своєму благовірному виказували, що він нічим не відрізняється від свого гультяя батька Яна. Нічого Іване, поговорю з нею, коли приїду до села. Пані Зося уже мені надоїла своїми наполяганням, аби тебе просити про зустріч з нею. Не знаю що й сказати,бо інколи вона мене захоплює, та рано чи пізно треба ці узи порвати. Передай їй, що зустрінемось коли панич поїде до повіту. Добре, Василю, передам. Іване, ми напевно днями підемо громити панів у село за горою. Але наш панич теж збирається їхати до повіту на днях. Дізнайся і повідом коли. Добре, Василю. Я будь-коли можу виїхати за ворота панського двору адже я панич — чи не так. Га? Так, так Іване — відказав Василь. Василю, я сміюся з того, що сказав, бо ніколи я паничом не буду. Я селянський син і ним залишуся назавжди і буду з вами. Вірю тобі друже і обняв Івана не знак згоди. Тоді я пішов. Авжеж, іди з Богом. Навідуйся частіше. Буду старатися. Василь ще довго стояв і дивився услід Івану, постать якого віддалялися і ставала меншою на фоні смерек. Гарний хлопець — подумав і пішов до ватаги.