Слава ЗСУ!

Кінець наближається і нам треба тікати, а обійстя спалити аби нікому не дісталося. Челядь відпустити, їм тут уже немає що робити. Гайдук Андрій нехай їде до свого села Розтоки. Собак випустити, нехай ідуть у ліс чи де інде. Шкода палити такий палац та іншого виходу немає. А куди податися? Нас ніхто не чекає, навіть друзів таких немає або приютили на якийсь час. Ото лихо для нас настало. Та ще є трохи злотих у сховку і може, на якийсь час вистачить. Добре, що про той сховок ніхто не знає. Треба мерщій забрати злоті. Панич сходами спустився до підвалу і при факелі шукав сховок замурований у стіні. То що ж це таке?! Ніша сховку пуста. Хто міг знати про той сховок? Тільки батько і я. То є робота пані Зося. Вона прочитала заповіт батька. Батько сповіщав про цей сховок із злотими. Пані Зося?! Пані Зося! Де ж ти поділась?Панич обійшов усі приміщення, але пані Зося ніде не було. Лаявся, бігав по двору, опитував усіх хто попадав йому на очі, чи бува хто бачив пані. Ніхто не бачив, а кілька жовнірів ходили п’яні по двору. Дехто лежав на холодній землі, дехто на лавках. Одним словом — безлад у панському дворі. Івася немає, аби навів порядок, сам скурвився і подався до опришок.Можна з розуму зійти від небаченого. Ніхто уже не реагує на зауваження, навіть челядь, яка їсть його хліб вийшла з-під контролю. Де поділась пані Зося?

Підійшов старий Гайдук і доповів що пані Зося у чоловічому одязі сіла на коня і подалися із двору. А куди поїхала не казала. А чому ворота не закриті? Бо жовніри не дозволяють. Вони цілими днями ходять до гуральні, що неподалік панського двору. Закрити ворота і поставити жовнірів на чергування. Поклич до мене їхнього командира!Командир погодився тут ж. П’яний з вибалуженими очима. Очі у командира як у бугая що зірвався з кільця. З таким страшно про щось говорити.

Панич, а де наші зароблені злоті? — несподівано спитав. Які ще злоті! Та ви боягузи уже були майже у таборі а відійшли назад. Не відходили, а утікали я мусів сам за вас воювати і мало життя не згубив. Я їх зо десять чоловіків застрелив, а ви дали драла. Ще й злотих хочете. Паничу? Одним пістолем можна застрелити одного, якщо ще добре цілитися. А ви десятьох убили ?! Не смішіть себе. Жовніри сказали, якщо до вечора не заплатите то спалять палац і поїдуть до повіту. Жовніри голодні бо їсти ніхто не варить. Куховарки кажуть, що у засіках нічого немає, усюди пусто. Ото ходили до гуральні і п’ємо брагу аби втамувати голод. Панич кулею побіг на кухню. І направду усюди пусто. У льодні ані шматка м’яса. У стайні ще лишилося два бичка і кілька овець. Негайно пустити усе на ніж. Закричав панич. Та хто буде цим займатись, коли усі ледь на ногах тримається? Ой лишенько. Що робити? Підійшов до гайдука Андрія і попросив нього поїхати у село привести селян — різників. Зранку другого дня у двір зайшла п’ятеро селян. Панич зрадів їхній появі. Беріть якомога швидше і ріжте тварин. І собі у торбині візьміть. Селяни білували туші із запалом бо їх сім’ї не помруть з голоду. Панич на гнав війська на опришків, а годувати не було чим. То і вирізали майже усю худобу селян. Опришків не взяли, а худоба немає і нікому пожалітися. Контрибуцію панич сплатити обіцявся, але слова не дотримав бо сам став жебраком. Нарешті куховарки узялися готовити обід , навколо запахло так, що аж ніздрю роздирали. Жовніри уже шикувалися з мисками до дверей кухні. На подвір’ї селяни розвели ватру і у казані варили м’ясо. Із собою мали кілька паляниці, через які мало не побились із жовнірами, які теж хотіли їсти. Розійшлися мирно давши кожному по шматку. У дворі стало гамірно. Навіть пісню хтось намагався затягнути. Паничу було не до веселощів. Мирославі і Урсулі куховарки принесли м’яса і юшки. Панич сидів за столом і дудлив з пляшки вино із запасів.