Слава ЗСУ!

Того темпераментного кохання більше не буде. Василь так поринув у думки, що забув де він є. Василю? Василю? Щось не так? Що ти ніби плаваєш у небесах? То є правда, понесло мене. Та думки усякі є на голові, думаю про ватагу опришків, моя мила — викручувався перед нею, як міг. Тебе щось гнітить інше. А може я тобі не люба? Може покохав іншу? — Хіба ведмедицю у лісі — відповів іронічно. Серед опришків дівчат немає ніколи не буде. А тобі була до вподоби пані Зося? Василя ніби обухом по голові вдарили. Та з чого ти взяла, що пані Зося могла мені сподобатися? Мені Урсула говорила, що бачила, як дядько тримав маму за руку. І хто цей дядько? Та вказала на тебе. Ага, я пригадав ту подію, коли ми із селянами приходили до панича змінювати умови праці оплати. Панич лютував, а пані Зося підійшла до мене, взяла за лікоть і відвела убік поговорити. Василю? Урсула бачила тебе не у дворі, а у покоях палацу. Василь втягну голову у плечі і не знав, що має сказати. Її напевно приснилося щось і вигадує бозна-що. Я крім тебе більше нікого не кохаю. Запам’ятай! Тоді до тебе у мене є теж питання. Ну говори. А чому панич хіба перебував у парку з тобою? Панич, як на когось поставить око, то вже не втечеш від гріха. Василю! То правда, що він уплітався за мною, але я йому дала откоша і більше не приставав. А ще більше, я йому пригрозила тобою, бо є його коханою. Все, панича ніби корова язиком злизала. І мала чистий спокій до його смерті. Так що милий мій, не ший мені казочки про невинне ягня. Хочу тобі вірити, та щось шкрибе біля серця. Та забудь про серце і знов обняв Мирославу ніжно, ніжно і поринули у незабуття. Ідилія кохання продовжувалася до тих пір, поки у дверях не показалася голова Урсули. Урсула підбігла до ліжка у якому лежали закохані. Миросю!- оцей дядько обнімав мою маму, от вам хрест і перехрестилися тричі. Та що ти дівчинко таке говориш? Я ніколи тут не був у цих покоях палацу. Ти мене з кимось сплутала? Дядьку, я уже доросла і кажу правду. Василь побагровів, піт виступив на чоло і ніби відібрало мову. Що мені сказати у своє оправдання? Ото дилема. Така мала, а вже говорить як доросла! Пропав я, забрехався. Гаразд, що буде то буде. Ну то що мій милий, забрехався? Та гаразд — ти мені ще не чоловік і мав право на різні поступки. А тепер я нікому тебе не віддам. А знаєш? — я пригадала, як пані Зося випитувала мене чи уміє мій коханий обнімати, цілуватися по-справжньому. Я й гадки не мала, з якого приводу у мене випитує. Значить щось між вами було? Чи не так, Василю? Я уже казав, що нічого не було. Я простий селянський хлоп, а вона пані. Що може бути між панею і селянином? Так, нічого, а те що Урсула каже то є неправда. Гаразд одягаюся і іду до Івана, треба поговорити. Давай я виперу твій одяг, бо пройшов потом і дуже вимазаний. Ну то пери, а я у що одінусь? Тут є панича одяг, може щось підберемо. Я у одязі душогуба ходити не буду! А ось багато чого відібрала з одягу пані Зося, і буду ходити. То будеш ходити в панському одязі чи ні? Я сказав не буду! Ну то ходи голий, тут і так нікого немає. Іван підібрав щось з одягу, який був призначений гайдукам та вони у ньому не ходили. Василь був подібний на панського гайдука.

Пів дня якось перебюся, а там висохне мій одяг і переберусь. З Іваном було мило розмовляти. Іван став більш дорослим, мав високі розумові здібності та письма не знав. Урсула мала, але на письмі зналася і обіцяла, як колись пані - навчити його письма. Тепер уже вільного часу є багато і займусь науками. При храмі у селі була недільна школа та бідних не брали. Василь про те знав, а тому промовчав. У ватазі є два розумники і уміють не тільки читати, але й писати. Їхні батьки хотіли віддати у спудеї, а вони пішли у опришки стали добрими бійцями. Уміли фехтувати, стріляти з рушниць пістолів і лука, арбалета. За усе хваталися і усьо хотіли навчитися. Молодці мудрагелі. Іване тобі щось відомо про комісію з повіту? Та ні, нічого не знаю. Думаю, що приїдуть описувати майно і когось призначить на місці паничуа, хоч мало би іти по спадковості. Про мене і мови бути не може бо ніхто не знає, що я зведений брат паничу. Раз немає підтверджень, то мені нічого не перепаде. Війта Якима немає, а більше нікому свідчити. А Урсула ? А шо Урсула, вона малолітня і до уваги ніхто її свідчень брати не буде. Ото оказія Іване. Почекаємо. Як воно буде час покаже. Гадаю, що скоро приїдуть, — мені серце підказує, що скоро. Ну а ти залишайся тут і господарюй. Тебе ніхто не виганяє звідси. Василь, мені огидна ця місцина, хочу до мами, додому. Потерпи, може бути ще й таке, що маму забереш до палацу. Таке скажеш Василю? У мене є хата, навіть перекрили гонтою з допомогою панича і війта. А що сталося з війтом? Я толком не знаю. Казали селяни, щоб як тільки наїхало військо, то рідня опришків зразу ринула у лісові хащі, аби не попасти під підозру і не бути убитими. Так казали, що війт теж утік до лісу зі страху. У нього у лісі була хижа з підвалом, у якому переховувався. Та наші селяни знали про те місце і війт вийшов до них. Давай доводити селянам, який він гарний господар, що завжди захищав їх. Його засміяли. А ще йому передали, ніби панич його шукає, то він і удосвіта утік з лісу, але по дорозі втрапив у ( вікниже) так казали на трясовину, з якої вибратися не зміг. Кричав, і на допомогу пішли селяни, але витягнути не змогли. Його трясовина так за смоктала, що дати ради не змогли. Ось так закінчив життя війт. Казали, що то він, від імені панича вговорив опришка Юрка вивідати стежку до нашого табору і привести військо жовнірів. Та дідуньо-мольфар його вирахував. Юрко, коли почув про підозру витягнув із-за пояси пістоль і направив на мене. Та напевно через хвилювання, схибив і влучив у дідуня. Ото таке скоїлося. То ти міг загинути ? Думаю, що ні, бо усі ми опришки загартовані від смерті самим дідуньом- мольфаром. Ти знаєш скільки разів ми ішли на панів і поверталися без втрат, а ворогів положили десятками. Дідуньо завжди поруч. То є наш Ангел Охоронець. А яке ім’я у дідуня? А Бог його знає. Бачиш, скільки разів наші шляхи перетиналися, не поцікавився у нього ім’я яке його. Пригадуєш, коли ми сиділи біля каменя-валуна і ціпок я хотів підняти, і не зміг відірвати від землі, а ти малий однією рукою залегка підняв. Хіба то не є чари? Дідуньо не раз казав, що може усе. Так воно і є. То велика людина природи, її добрих духів. Вони його забрати із собою, то є святий чоловік. Його порадами жив і діяв, а тепер щось усе не так. Тобі Василю тепер братися за наведення порядку у селі. Тебе хочуть і оберуть війтом. Та що ти таке кажеш? Я не знаю письма, а неписемних до влади не беруть.