Слава ЗСУ!

Панич побачивши голими жовнірів наказав іншим відсікти березовими прутами на лавці. Жовніри наказ панича не хотіли виконувати і панич взявся бити канчуком по спинах жовнірів за непослух. Один з жовнірів вирвав з рук панича канчук і перевів на плечі панеча. Панич верещав і звивався мов гадина на траві. Не позволяю, не позволяю лайдакам принижувати панську гідність. Сопів, кричав та врешті решт зрозумів, що силою панською зверхністю не зарадить бунту. Одному залишатися то приректи себе і сім’ю на смерть. Нарешті його заспокоїла пані. Ти паничу такими поступками хіба нашкодиш нам. Ти їм пообіцяй злотих побільше аби вони пішли на опришків. А, після, подій їх може залишиться мало або й зовсім усіх поб’ють і злоті залишиться. Та тривога хіба наростала. Той жовнір, що бив панича канчуком сказав, що жовніри покидають панський двір і їдуть до повіту. Зачувши таке, панич побліднів, губи затрусилися і не зміг промовити слово. Пані бачила розпач пана і заговорила сама до жовнірів. Панове? — Вас послали захищати нас-панів і воювати з опришками. За таку послугу пан має вам заплатити великі кошти, як побідите опришків. Не бійтеся цих лайдаків. Готуйтеся до борні з ними. Виступаєте ще сьогодні. До вечора ще є час їх знищити. А коли нам виплатите обіцяне? — спитали жовніри. Коли принесете перемогу одержите у тройному розмірі. Ого, загуділо у натовпі жовнірів. А панич іде з нами чи буде сидіти тут і чекати на перемогу? Панич нездужав і йому не личить іти битися з лайдаками, з холопами.

Жовніри готовилися до бою. Виїхали з панського двору опівдні і направилися у гори, де знаходився табір опришків. Василь зібрав опришків і твердим, рішучим голосом сказав. Ну, що панове, одержите те, за чим прийшли. Хлопці зайняти вигідні позиції і частуйте клятого ворога. Вони прийшли по нашу душу, а про свою забули. При підході до табору кілька жовнірів втрапили у яму-пастку. Ще кілька попадали замертво від каміння, яке звалилося на їх голови. Ну а решта були вбиті від влучних пострілів опришків. Троє чи четверо жовнірів обдертих повернулися до панського двору. Усі решта склали свої голови на полі бою. Панич побачивши таке не міг збагнути, що усе так сталося. Сталося не на його користь. Треба було відмовитися їхати сюди. Приїхали по свою смерть. Не загинули у своєму маєтку, знайшли смерть у другому. Що робити? Що робити? На ганок вийшла пані і зомліла від побаченого. До тями прийшла повитирала запінений рот і глянувши на пана- сказала, тут нам немає що робити. Треба їхати до повіту. У повіті спитають за, що погубили жовнірів і теж скарають. Моя ясновельможна, маємо ще кілька капшуків із злотими то поїдемо до Кракова, купимо невеличкий маєток і будемо та якось жити. Та нас будуть судити каптуровим судом. Можуть позбавити статусу панства. Мій рід, — старий рід. Бере початок напевно ще з утворенням Польщі. Мій рід воював з козаками, гайдамаками, мав великі маєтки на Лівобережжі України. Та перейшли до Малоросії, до запорізьких козаків. А потім переїхали на Захід України і тут теж зазнали краху. Як усе це перенести, сил немає. Якесь нещастя переслідує нас уже кілька поколінь поспіль. Не дають спокійно жити. А так хочеться спокою. Мені прощення не буде за спалені оселі селян. Наробив біди селянам і собі. Будемо готуватися до від’їзду і найближчими днями виїдемо. Лиш би не перестріли нас ці лайдаки опришки. Он у касарні конає жовнір, який вислідив і здав у постерунок молодого опришка. Ти знаєш, який упертий отой опришок. Йому відбивали мізки і зуби, ламали ребра, ламали пальці на руках, а він то усе зносив хіба мовчки, інколи кричав. Яка сила волі у тих опришків. Вони посміли убити майже усіх жовнірів. Який жах. Не дай Боже зустрітися віч-на-віч з ними. Хай Бог милує від такого, мене і сім’ю.