Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Опришки

Василю, - вона не відходить від нього ні на хвилину. Змочує йому губи, витирає піт з лиця. Робить примочки і годує з ложки, яка мила дитина. Навіть не віриться, що то дочка панича. Часто плаче за мамою, а батька не згадує ніколи. А хіба панич займався вихованням дитини? Йому би побільше злотих, та з собою нічого не взяв. Зарили, як собаку на розі обійстя. Собаці-собача смерть. Отак обірвалося життя, а міг би жити і жити, якби знав міру во всьому і мирно жив з селянами, які гнули спини на нього. Панський гонір не допоміг позбутися харизми. Зверхність рано чи пізно призведе до приниження. Авжеж Василю-промовила Мирослава. Ну що ж їдемо судити панів. Василь розпорядився, аби дітей відвели у кімнату подальше від місця покарання їх батька.

При факелах подвір’я стало світлим. Із кесарні виводили двох жовнірів, які катували опришка Петра. Петро коли почув, що будуть судити панів і жовнірів попросив Мирославу, аби подала одяг. З трудом підвівся і пробував зробити кілька кроків. Ходьба далась важкою, ще й від того, що лежав. Та помалу з допомогою Мирослави, яка підставила плече, а руку підтримувала Урсула- пішов до виходу. На ганку присів у крісло і тепер з висоти міг спостерігати за усім, що робиться на подвір’ї. Жовнірів упізнав зразу. Пана підвели до вкопаної колоди і прив’язали сировицею руками позаду колоди. Опришки зносили сухий хмиз і дрова. Панич білий, як смерть дивився на усе це божевільними очима. Не голосив, хіба, губами шевелив, голосу не подавав, бо ніби ком став у горлі. Дехто з челяді заплакав і відвернув голову. Пані не було, хоч для неї теж стояла вкопана колода поряд з колодою до якої був прив’язаний панич. Та двері палацу відчинилися і появилась пані у одній нижній сорочці на якій виднілися бурі плями від крові. По ногах стікала кров. Панич побачив пані заскулів і сльози горохом спали на груди і землю.

Кінець, смерть заглянула в очі панича, зрозумів, що за лихі вчинки треба платити життям. Знав, що прощення не буде, готувався знести тортури з гордістю, та не так легко знайти та панську гордість. Пані з розкуйовдженою головою без страху підійшла до колоди, нахилилась до панича, поцілувала і дала руки для зв’язання. Прости, мені моя ясновельможна, по моїй вині гинемо. По твоїй, по твоїй, паничу. Де наші діти? Дітей не чіпатимуть-обіцяли. Я не хочу помирати такою ганебною смертю. Я є шляхтич і мене судити справа суду присяжних, а не хлопський. Помовчи паничу не принижує себе і ріт. Надворі було холодно, але паничу і іншим смертним було жарко від хвилювання.

Нарешті отаман Василь піднявся на ганок так, щоб й усі його бачили, а він присутніх. Шановні присутні, дорогі побратими настав час розплати за гріхи вчиненні цими злочинцями. Наробили лиха не думали, що рано чи пізно доведеться розплачуватися життя. Ви пани ненаситні, свавільні, ненавиділи селян, які віками гнули спини, були принижені вами. Та якби ви жили у мирі з нами, рахували за людей, такого ж гатунку, як ви, то не стояли би біля ганебного стовпа. Яка ваша думка побратими? Смерть! Смерть! –пролунали голоси опришків. А що скаже Петро? Смерть! ледь проговорив Петро, бо челюсть боліла. Значить вам смерть панове — промовив отаман Василь. Василь дав знак опришками, які стояли на готові до підпалу. В раз полум’я піднялося по сухому хмизу. Нарешті панич зрозумів і побачив жахливу смерть. Закричав несамовитим голосом і замовк. Серце не витримало і розірвалося на шматки. Василь дав вказівку відв’язати пані. Нехай живе і пам’ятає у якому світі живе.

Попередня
-= 70 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!