Слава ЗСУ!

Є недобрі відомості. Селяни, які їздять до повіту продавати мед, дрова, зерно та інше — розказують жахливі речі. У повіті нагнали військо, яке готують до наступу на нас. Наступ хочуть провести серед літа, коли менше мокроти у лісах, хоч трясовин їм не оминути, бо вони не місцеві. Місцеві інколи у них потрапляють із-за необережності чи поганоі орієнтації на місцевості. А чужинці будуть гинути десятками. Кажуть, що не усі жовніри згідні іди на опришків, бо знають, — назад вороття їм не буде. А хто хоче голову свою підставляти під кулі чи стріли? Скільки уже жовнірів знайшли смерть на підступах до табору опришків? — сотні, а може і більше. Воно то так, але наступу не уникнути, зима видалась не дуже суворою то мусимо іти укріплювати підступи до табору, сам табір. У таборі на даний час і наші хлопці. Пильнують від ворогів. На околицях села самі селяни виставили гати, бо опришків небагато, а несподіванки чатують на кожному кроці. Гадаю, що до кінця весни впораємось з основними роботами. Так, Василю? Часи настали ще більш нестерпними, аніж було за панів. Ну ніяк ці зайди не

вступляться з нашої землі. Звикли, аби на них гнути спини, а вони би забавлялися на вечірніх балах, жили у розкошах, а робити не хочуть. Чортове насіння розплодилося усіх теренах нашої землі. Не бояться ані Бога, а ні чорта. Звикли панувати і владарювати. Це усе балачки, а нам треба порятувати нарід. А як порятувати з такою малою кількістю побратимів. Якби поряд був дідуньо- мольфар то успіх гарантований. Він ще за життя казав, щоб не боятися ворога, бо він з нами. Так воно і було. Скільки жовнірів побідали, а втрат майже не було, бо він завжди був поруч. І тепер буде з нами. Ніби на підтвердження сказаного білочка почала стрибати з плеч Василя на плечі Івана і так кілька разів. О, ти наша надія, погладив Василь білочку. І ніхто не повірить такі чудасії, коли скажеш кому?! Так то є дух дудіня-мольфара. А радість білочки говорить, що дідуньо благословляє нас на побіду над ворогами. Добрий знак. Це знамено донесу до ватаги, аби додати переможеного духу у битві з великим військом. Перемога буде за нами. Аякже - відповів Іван. Василю?- може заїдеш до двору? Провідаєш Петра, а заодно і Мирославу. Авжеж. То недалеко. То поїхали. Невдовзі побачили відкриті ворота, а біля них сплячого гайдука Андрія.

***********************

Як тільки коні з вершниками ступили на панський двір, першою побачила їх Мирослава. Вона саме ішла до гайдука Андрія просити на обід. При виді коханого мало не зомліла. Скрикнула від радості і присіла на лавці. Зойк почув Василь і побачив, як присідає на лавку Мирослава. Зіскочив з Вороного і притьмом побіг до коханої. Мирося, рідненька, що з тобою? — Я приїхав аби тебе побачити, бо сумував за тобою.Ти моя най, най, ти мій ангел життя і без тебе нічого не миле, і немає майбутнього. Підняв, узяв на руки і щиро цілував. У відповідь почув теплий подих і міцний поцілунок. Василь на руках відніс кохану до її покоїв, а за ним бігла Урсула і плакала голосячи. Няню, ненько моя найрідніша, що з тобою?- Усе гаразд, відповів Василь і поклав на пухове ліжко. Мирослава обвила руками шию Василя і не відпускала, а поцілунки були такі солодкі, що коханий уже не зміг порівняти їх з поцілунками пані Зосі.

О Боже, нарешті прийшов, а я нуджуся, місця собі не знаходжу. Скучила за тобою, нудьгую, думала — забув. Миросю, моя рідненька я з тобою завжди і назавжди. Справ багато, а тут лихі вісті приходять з повіту. Кажуть, ніби великі сили направляється на знищення нас, борців за волю горя і нашу самостійність. Навіть регулярні війська із Правобережної України направили на наше придушення. Україна повстала проти панів, як було за Хмельницького. Гайдамацький рух сколихнув Україну і панам непереливки. Жиди теж утікають хто-куди. Військо ніби придушує окремі вогнища повстань та вони виникають повсюди і вже охопили майже усю Україну. У селі неподалік куди і ми ходили на панів через сексот вишукують тих, хто допомагав нам знищити панські кубло, катують, мордують і страчують. Нас чекає те саме, але ми не сидимо склавши руки. Ми виставили на під’їздах до села чати, розвідка на конях робить вилазки на кілька верст і доповідаю, що робиться навкруги села. Укріплень не будуємо, бо немає стільки рук аби-то здійснити. У разі чого — селяни підуть у ліси. У лісах будуємо землянки, зроби на усі випадки життя. Пане лісу бояться, але береженого Бог береже. Із зброярні панича забрали усю наявну зброю і віддали тим селянам, які хоч трішки на ній знаються. Знайшли навіть гаківницю, але набоїв до неї немає і вона у селян просто для відлякування.У таборі метушня, усі за роботою по укріпленню усіх позиції, які робимо неприступними для ворогів. Так, що моя мила Миросю, як бачиш без роботи не сидимо. А що коїться тут у вас? А що робиться! Іван на правах господаря не показує себе паничем. У його характері нічого не змінилося. Іван, як був селянином, ним і залишився. Веде догляд за усім і піклується аби з харчів був достаток і було чим опалювати. Правда, йому допомагають молоді хлопці-опришки, яких дав у поміч ти.