Слава ЗСУ!

Зібралися хутко і вантажили клунки на коней. Мирославі було найважче. Навіть на коня її підсоблювали вилізти. Мирося у розпачі, бо не знала чи доїде до табору. Низом живота відчула болі. Під горою коней розвантажили і опришок повів їх до стада, неподалік за потоком. Добратися через хащі, могли тільки хто знав туди потаємні стежки. Мирославі іти було щораз важче, а йти ще далеко і все уверх і уверх. Старший гайдук заледве пересував ногами і сопів, як ковальський міх. Роки своє беруть –відговорювався. Петро із Марусею під руки вели Мирославу, яка враз зупинилася і закричала несамовитим голосом. Стало зрозуміло,що до табору не дійде. Присіла, і несподівано почули усі дитячий голос. От тобі і на. Без мук народила-промовив гайдук Андрій. Давайте щось із одягу, треба маля загорнути хоч на дворі дуже тепло.

Із бурдюка налили води на руки Марусі і помивши новонароджене закутали у одяг. Мирослава почувалася ніби нічого не сталося. Старий Андрій зав’язав пуповину, а решту відрізав тупим ножем. Похід до табору затримувався. Щоб заспокоїти опришків і отамана, відправився опришок до табору. Отаман Василь саме давав настанови великій ватазі, коли побачив спітнілого і захеканого побратима.Стривожився, та побачивши посмішку на лиці опришка та ж повеселішав. Значить є добра новина. Отамане!-вітаю з новонародженим дитятком. Яким іще дитятко? Мирослава народила, а дівчинка чи хлопець мені невідомо. Василь на мить оторопів і не знав, що має робити. Слухай хлопче? А де Мирослава? Що з нею? Та все добре. З нею Михайло зі своїми хлопцями і постояльцями панського двору на пів дороги до табору. Василь що є сили як Буй-тур метнувся вперед і побіг униз до Мирослави. У таборі запанував спокій тільки на мить. Та коли усім стало відомо про подію, усі закричали слава отаману, де-то вистрелив із пістоля. Раділи усі і з нетерпінням чекали на появу отамана з дитиною і Мирославою. То є добрий знак для нас –промовив старшого віку опришок. Значить зродиться у нашому краї нове життя і позбудемося панського гніту. Жаль, що немає з нами нашого дідуся-мольфара. Він би сказав більше. Напророкував би світле майбутнє для нашого народу. Появився Іван з опришками. Ходив на лови дичини. Харчів треба побільше, бо подвоїлось людей. Повсюди аромат копченого, вареного аж ніздрі розпирає. Хто стріляв ? спитав Іван побратимів. Та тут таке учудилося Іване, що і сам стрельнеш. То що стряслося? Де отаман? Скоро про усе дізнаєшся,- відповіли побратими. Івану не терпеливилось і він вдруге спитав. Та відповіді не почув. А то,що за оказія. Усі ніби води набрали в рот. Скоро будеш знати про ту оказію і розсміялися. Іван наче дурень нічого не зрозумів і пішов до намету. Нарешті почув гарні крики. Слава. Слава отаману! Іван, як стояв біля столу так і закляк від побаченого. Його вірний друг Василь ніс на руках згорток, а біля нього йшла Мирослава. Отямившись закричав.Слава! Слава отаману! Його клич, багатоголосно пролунав на усі гори. Цей клич почули за версту військові і стривожилися до стану смерті. Такий клич нагнав на них, не аби який клич і тривогу. Почалось замішання, і командири зрозуміли, якщо цю іскру невдоволення не погасити, то ніякого наступу на опришків не буде.

Треба приборкати тих, хто сіє безлад і хаос. Довелось покарати кількох невдоволених. Та помста не забарилась. Військові вхопившись за зброю, направили її на командирів. Командири, як тільки могли переконували, що то є для блага усіх,- згуртувавшись підемо на опришків і скоро повернемось до повіту з перемогою. Кожному буде виплачено багато золотих і підете по домівках до рідні. Та не так просто переконати бо з гурту посипались на їх голови погрози. З важкою бідою вдалось вгамувати ситуацію.