Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Опришки

Хто, які кухлики мав приготовили для вина. Іван розкоркував кілька пляшок і наливав усім по круги. Навіть малим, Мирославі і Марусі. Ще довго лунав гамір і пісні понад горами. Ніхто розходитися не хотів, а хміль своє зробив і уклав усіх на траву чи сидячи за столом на сон. Із вранішній сонцем табір знову ожив. Ніхто не хотів покидати табір в очікуванні ще чогось.

Отаман покликав Івана. Іван за короткий період змужнів. Підріс і став на зріст, як і Василь.

Справа такого роду Іване?! Мою хату спалили минулої осені жовніри, а нової ще не добудував у багатьох опришків те саме і їм доведеться залишатись у землянках поки не поставлять нові. А тому, я з Мирославою і Славомирою та Урсулою повертаємось до панського двору. Ти теж з нами. А якщо бажаєш то можеш повертатись до свого обійстя до матері. Ваша хата не згоріла. Що на те скажеш?

Василь я навіть шкодую, що усі ці трагічні бурхливі події закінчились. Я постійно був у вирі бурхливого життя. Багато було такого, що не перекажеш і не забудеш. Скільки події відбулися за короткий період, що не перелічити. Я у душі подорослішав на літ двадцять,як не більше. Здружився з тобою, з ватагою. Мав би звикнути до панського життя, та ні, цього не сталося. Я горянин селянин, а не панич. Хоча мій батько ніби біологічно та ще й панич, а я себе краще почуваю у шкурі ще сільського хлопця-селянина. Я селянин і ніколи не зможу звикнутишся з іншим спеціальним статусом. Який я панич -коли палив панські маєтки, убивав панську наволоч? Та до панського двору я уже привик, знаю усе де що лежить, а тому я з вами. Іване, тут у маєтку ти з Урсулою господарі, але я з Мирославою і принцесою Славомирою. Ми всього лиш гості, які затримаємося ненадовго. Василю живіть хоч, до старості і повторюю, що я не панич і тут як і ти гість. Усім цим господарством нехай опікується Урсула, а я буду їй допомагати у всьому. Я був пахолком- наймитом ним і зостався. Управляти мене ніхто не навчив і шкіру дерти з селян я не збираюсь.

Василь не зміг перечити, а тому стояв і мовчки слухав Івана. Ти Василю, будеш тут за старшого, а ми допомагатимемо тобі. Правду кажу. Твоя правда промовила Урсула і на знак згоди, усі присутні опустили голова. А де мій Петро? — Нарешті заговорила Урсула. Та от він неподалік — показала рукою Маруся. Урсула миттю побігла у бік Петра.

Урсула за руку привела Петра і Василь спитав його, Петре, ти з іншого села і хочу знати твою думку. Які у тебе плани на подальше життя? Отамане, мені повертатись нікуди. Після того як ви з ватагою опришків спалили панські гніздо, жовніри через якийсь час повернулися всі хто допомагав вам забрали до повіту, або скарали, а хати спалили. Куди мені повертатися? Я думав піти до когось із селян у найми. Мені би харчі і було де переспати, роботи не боюсь ніякої. Правда від катівських пестощів ще відчуваю біль у тілі. Та то все пройде.

Я ніколи тебе не відпущу. Будеш жити у моєму домі. Урсула аж заплакала сердешна. Іване скажи йому, що небуть бо розплачусь ще більше? У розмову втрутився Василь. Ну що ж Петре? Твоя доля вирішилась уже і гадаю, що даш згоду. Петру стало ніяково. Опустив голову, аби ніхто не бачив мокрих очей від радощів. Авжеж, згідний. Урсула кинулась до Петра і міцно міцно пригорнулась до нього. Петро обійняв дівча і ніжно гладив її русяву голівку. Будемо збиратися в дорогу. Старий гайдук Андрій куняв сидячи за столом і нічого не чув про що говорили навкруги. Дядько Андрію?! проказав над самим вухом гайдука від чого прохопився і нарешті побачив поруч Івана. Що сталося ,що вдіялось?-перепитав. Та нас взяли в облогу жовніри і зараз будуть карати — промовив сміючись Іван. Андрій почав шукати пістолі, та Іван його приховав гаразд, гаразд. Збираєтесь. Будемо повертатись до панського двору. А я? І ви теж саме. Василь пішов до Мирослави і допоміг її зібратись. Маленьку Славомиру укутали у теплі речі. Взяв ніжно на руки і виніс із землянки. Немовля передав Марії, а сам пішов до ватаги. Ватага опришків і хлопці Михайла ніби чогось очікували. Отаман став посеред кола побратимів і заговорив напів тихим, але бадьорим голос ось і закінчилися, наші страждання, панів вигнали,військо з великими втратами повернулась, звідки прийшли. Багато побратимів повернулась до рідних осель. А ви хочете, що зостатись на кілька неділь. Перечити я не буду, можете ще трохи побути у таборі. Харчів є вдосталь крупи, борошно, у потоці риби багато, у лісі дичини теж вистачить, самі ідіть до табору. Господарюйте і нічого не знищуйте. Хочу від себе і усіх горян краю, виразити щирі слова подяки за вашу хоробрість, сміливість і відчайдушність у боротьбі з ворогами. Ти Михайле вчинив в добру справу, бо нагодився саме у потрібний час. Вашого звитягу горяни не забудуть. Низький вам уклін. Хай Бог вас береже, усім гірського здоров’я, звитяг і не забувайте нас. Василь обнявся з Михайлом і тут усі хлопці наче зговорились, закричали «Слава отаману», слава Михайлу і наче пір’їнки, взяли на руки і понесли до столу. Нарешті опустили і Михайло владним голосом промовив. Отамане, прийми і ти від нас велике, привелике спасибі, що прийняв до своїх лав. Ми дуже багато узяли корисного від вас. Тепер і ми знаємо, як будувати комунікації різного роду. Та краще буде, як до цього не дійде. Михайло міцно потиснув руку отаману і усі присутні підходили і тиснули руку отаману, обнімалися і навіть у багатьох потекли сльози з очей. Усі були розчулені до сліз. За такий короткий період здружилися і ніхто не хотів розлуки. Це все природньо. Та дружба ніколи не згасає. Про усі ці події будуть переповідати з уст в уста прийдешні покоління. Гори уміють мовчати та уміють і розповідати.

Попередня
-= 83 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!