Слава ЗСУ!

– Не важить – пробував хто чи ні. На те й існує логіка і досвід, щоб наперед передбачати наслідки.

– Ти не віриш, чи боїшся відповідальності?

– Найцікавіше те, що я не хочу опиратися цій ідеї, вона – мов знак провидіння.

– Навіщо патетика! Якщо сумніваєшся – відмовся та й годі. Тебе ж, – завжди хвалишся, – внутрішнє чуття не підводить. Звичайно, це не абищо – попоїздити по світу, вибрати дві тисячі родин і потім давати їм раду. Не кожному до снаги! – В її голосі бриніла іронія. – Вільсон, здається, повірив у тебе більше, аніж ти сам.

– А ти... готова хоч сьогодні?

– Хіба ми чимось ризикуємо? Якби я була на твоєму місці, то потерпала б тільки, щоб Вільсон часом не передумав і не вподобав когось іншого. Помандрувати світом, потім жити в райському куточку! Справді, задля такого треба довго зважуватися. Хоч нікому не кажи – не сміши людей!

Що ж, Маргарет досягла свого – на якийсь час я почувся справжнім віслюком.

– Врешті, що ти втрачаєш? – міркувала Маргарет. – У тебе є авторитет, ще й прославишся. Якщо там навіть не складеться, візьмешся за старе – без клієнтів не зостанешся.

– Але ж не в цьому суть, – спробував пояснити їй. – Це переселення – ніби перейти з однієї віри в іншу. Для нормальної людини потім дороги назад не буває.

– Ти зовсім заплутався. До чого тут віра? Твоя професія захищати справедливість, так? Ось тобі й випадає нагода допомогти багатьом людям створити краще життя.

Чи могли щось важити проти таких ясних доказів мої посилання на невиразну нехіть братися за цю справу, нехіть, що й самому мені вже починала здаватися прикметою душевних лінощів?

Назавтра Вільсон запросив мене взяти участь в обговоренні програми добору майбутніх остров’ян. 3”явитися на зустріч означало б, що я пристав на його пропозицію.

Не міг заснути тієї ночі. Лежав, розпростершись у ліжку, навіюючи кожній жилочці, клітині тіла здатність існувати поза моєю волею; так само й відчуттям – хай летять вони в безміри, хай торкнуться глибин прасвіту й звідти принесуть мені відповідь, яку маю прийняти.

І вони, справді, неначе відокремлювалися від мене, лишаючи напризволяще свою матеріальну оболонку, і здіймалися у високості, аж дух переймало: раптом назавжди? Мабуть, саме отак душа прощається з тілом після смерті.

Поринувши в медитацію, лежав я, сподіваючись миті ясновидіння, здатної розв’язати мої сумніви. І, – коли почало здаватися мені, що висотаються от-от із мене й найтонші підголоски, які засвідчують мені власне існування, – бентежна хвиля підхопила мене, безтілесного, і підняла увись, аж мої відчуття злякано похопилися свого прихистку – тіла. Воно стиха відгукнулося до них кожним своїм нервом, і я відчув матеріальність простирадл, на яких лежав. Тиха, просвітлена знемога перетопилась у мені на радість, переповнюючи через край, і я не завдавав собі труду пояснювати, що то за знак. Бо пропала моя роздвоєність між «так» і «ні». Легко стало. Неначе з гребеня тієї хвилі радості побачив на сотню літ уперед і більше не сумнівався...

27 травня

Вільсон зустрів мене щиро, майже по-приятельському. Сказав, що дуже радий мене бачити. Вочевидь, не був до кінця впевнений: погоджусь я чи ні.