Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Острів Надії

Маргарет, на противагу мені, затурканому й заклопотаному, в пречудовому настрої – майбутня мандрівка, незвідане життя здається їй справжнім дарунком долі. Збирає, як запеклий колекціонер, усі газети й журнали, записує на відеомагнітофон усі передачі, де згадується моє ім’я.

16 червня

У наше розпорядження надано літак. Завтра з Імаєвим та двома його хлопцями відлітаємо до Болгарії, де завантажимося необхідною апаратурою, і – прямим рейсом до Франції. Там я ще ніколи не бував, як і в Болгарії.

Дивний стан: мов не належу сам собі, якимось безтілесним став – легкий вітерець закине мене, куди схоче. Мозок, через постійне напруження, геть утратив здатність до розважної, спокійної праці. Сподіваюсь, коли приступимо до реальної роботи, знову «наберу ваги».

(Через дві години, 2315)

Химерний, усе ж таки, настрій. Ніби не сорок три мені, а переінакшився на двадцятилітнього юнака, котрий переживає любовну драму: від нервового збудження ледь наморочиться голова, й поступово опановує мною непереборне бажання розколотися, мов горіх, і щоб моя душа, – наснажена по вінця бажанням творити щось добре, потрібне, щасливе для людей, – могла розпростертися над усім світом і мовити йому своє слово...

І водночас обіймає серце туга: це ж бо скоро попрощаюся з геть усім, чим досі жив, що, власне, ліпило мою душу. Бувають хвилини, коли по вінця пересичений почуттям утрати.

(2440 год.)

Ліг спати, – сон тікає очей, Маргарет спочиває спокійно, як завжди, а я лежу поруч неї в темряві, зрідка провалюючись у дрімоту... Химерні думки не дають спокою мозку, вся наша затія уявляється мені в картинах, якби хтось прокручував перед очима пригодницький комікс. І ми в ньому якісь авантюристи, що важаться на звіку несхитні підвалини людського існування. І от здвигнулася сама Земля, цілі шари її стали дибки, і хаос запанував у світі, й немає тепер нам шляху назад, у те життя, що несло нас, як уміло, на своїх бурунах...

Виринув із марення в холодному поту, наляканий. І, як буває зі сну, те видіння сприйняв мало не за одкровення, ключ до всіх питань і сумнівів, над якими довго й безплідно бився мозок. Схвильований, збуджений кинувся до щоденника, щоб закріпити моторошні образи в словах. Та, щойно відкрив його, як усе, що мені привиділося, здалося вартим того, чого насправді варте. А все ж – пишу про це, коли вже схопився з ліжка. Колись, може, самому буде цікаво прочитати.

А тепер, щоб не скортіло знову схопитися вночі, зазначу:

17 червня, Болгарія».

На цьому в щоденнику записи уриваються. Десятків зо два наступних сторінок лишилися чистими. Після них – знову йдуть заповнені. Вірогідно, що, завантажений роботою Антуан Зольтан просто не встигав нотувати, або ж залишив щоденника вдома. Безперечно, при нагоді сподівався заповнити прогалину, – навіщо б, інакше, лишав чисті аркуші? – яка стосувалася його поїздок для відбору майбутніх мешканців Острова Надії.

Світова преса, усі види інформації жодного дня не полишали тоді поза увагою цей незвичайний конкурс на право вирушити в мандрівку до нового життя. Але шкода, що ми не можемо уявити, якими були ті місяці для самого Антуана Зольтана, які регістри ввімкнулися тоді в його душі? Одначе, радіймо (якщо це слово доречне за таких обставин), що випадок дав нам неоціненну нагоду підняти хоч край завіси над подіями, про які ніхто не мав ані найменших вірогідних відомостей. Бо ж, відколи «Оберон» вийшов у плавання, світ утратив будь-яку можливість знати, що відбувається на його борту. Не було там жодного репортера і ніхто з пасажирів, коли вони сходили на берег, не обмовився жодним словом, як там ведеться їм у їхньому добірному товаристві. Хіба що набуло розголосу просторікування одного з членів екіпажу, двадцятишестирічного стюарда Ернеке, що він особисто не поручиться за оте суспільство майбутнього, якщо на острів мандрують дівчатка, не згірші, аніж у будь-якій портовій таверні...

Попередня
-= 13 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!