Слава ЗСУ!

Йошеф Флавій (37–95) пише, що Кубань перше заселювали алани, мали там свою державу і пробували були перейти через Кавказ до Імберії (Грузії) та Арменії, але зустріли там великий спротив і тому повернулися до Дону і Дніпра. Діодорус (І ст. до Р. X.) пише, що сіраки мали на Кубані свою столицю, огороджену камінним муром і з великим королівським палацом. Він згадує друге там велике місто Ґарґаза і ще кілька. Тацит підтверджує ці вістки і згадує короля сіраків на ім'я Zopsines та місто Uspe. Кубань називалася тоді Antikites (чи не натяк на «протискити», бо скити там не були довго). На Кубані є і тепер черкеське плем'я адиґе та їхнє село Адиґей. Арабський історик Ібн–Руст згадує плем'я Ruksas на Кубані.

На Кубань сармати (чи їх влада) посувалися дуже поволі, так що лише в II ст. до Р. X. опанували її, і то за винятком Таманського півострова, який і далі належав до Босфорської держави. Скитських могил, молодших за VI ст. до Р. X., на Кубані мало, але багато сарматських з III‑II ст. до Р. X. та з I‑II‑III‑IV ст. по Р. X. У II‑I ст. до Р. X. сармати опанували вже весь простір по Дніпро і Буг, разом з грецькими колоніями–містами, які визнали політичну зверхність сарматів.

Сармати мали таку саму внутрішню і зовнішню політику, що й скити. Як і скити, сармати фактично охороняли свободу і торгівлю наших чорноморських портів та протегували грецькі колонії. Як і скити, сармати оснували свою державну економіку на торгівлі, на експорті продуктів України. Так само, як і скити, сармати пробували забезпечити собі безпосередній зв'язок з багатшим ринком Малої Азії, пробуючи опанувати Закавказзя та (в IV ст.) західні береги Чорного моря. Отже, бачимо ясно ТЯГЛІСТЬ державної політики, а це означає і тяглість самої державности. Іншими словами, тут не було ніякої перерви в нашій державності, що її так настирливо суґерують нам чужі історики.

Поширивши свою владу до Дунаю, сармати пробували поширити її і за Дунай. Це примусило Рим до оборони своїх посілостей. У 62 році римський полководець Plautius Silvanus відігнав сарматів на північний берег Дунаю і поміг кримським скитам оборонитися від сарматів. Але Марк Аврелій (121–180) каже, що сармати тримали територію між Дунаєм і Тисою. Дунайські війни Риму (Веспасияна, Доміцияна, Траяна, Марка Аврелія) - це були оборони проти наступу не лише ґерманів, але й сарматів. Рим побудував у Криму три рівнобіжні лінії твердинь навколо території Херсонесу, обсадивши їх своїм військом. На Кавказі Рим скріпив свої слабші місця, побудувавши в II ст. твердині в Грузії та Арменії, також обсадивши своїми легіонами.

Наші історики, полонені московськими та німецькими теоріями, майже не згадують про велику сарматську добу нашої історії. Але її значення були свідомі наші історики та державні діячі XVII‑XVIII ст. У Густинському літописі 1670 року його автор М. Лосицький пише: «Чому наш народ Руссю називається? Бо перше, коли вийшов з Пафлагонії, називався генети, венеди, анти, алани, роксани, роксолани. А греки савроматами називали. В Сарматії також різно: поляни, деревляни, сіверяни, кривичі». Крім генеалогічного пов'язання венедів, роксоланів, аланів з русами, тут впадає в очі дуже важлива звістка про прихід русів з ПАФЛАГОНІЇ (з Малої Азії). Тоді М. Лосицький нічого не знав про пізніші археологічні пам'ятки. Звідки він взяв цю думку? Цим наші історики, запоморочені варязькими та іранськими теоріями, не поцікавилися. А якби поцікавилися, то чи не знайшли б чогось такого, що зруйнувало б чужі теорії?

Митрополит Петро Могила в своїх творах і листах вживає: «православні роксолани», «Церква Роксоланська». В листі до митрополита Іверського з 27. Х.1638 пише: «…suo ас totius Ecclesiae Roxolana», «Nostra igitur S. Pater Ecclesia Roxolana». Гетьман Б. Хмельницький вимагав, щоб шведський король визнав йому право на всю стародавню Україну, чи Роксоланію (G. Welling. «Relazione»). Гетьман І. Виговський домагався від шведів того самого: «totius Ukrainae Antiquae vel Roxolaniae» (M. Грушевський. «Історія України–Руси»). В конституції гетьмана П. Орлика говориться про роксоланів і роксоланську націю як предків українців. У красному письменстві маємо десятки творів — своїх і чужих — з іменем «роксолани». Напр., «Roxolania» С. Кльоновича (1545–1602), «Muza Roxolanska» I. Орновського, є чимало творів про Настю Лісовську, яка стала жінкою султана Сулеймана II під іменем Роксолана. Про антів пише грецький письменник Маврикій (582–601). Сирійський письменник св. Захарій називає антів Ros. Візантійський історик Прокопій (490–562) цілком виразно пише, що анти і слов'яни говорили одною мовою. Проф. М. Міллер вважає антів, аланів, роксоланів за той самий нарід. М. Грушевський вважає антів за русь VI‑VII ст. (за: В. Сочинський. «Роксоляна»).