Слава ЗСУ!

За свою «забудькуватість» наведених свідчень європейців про Україну (і Московщину) цілий світ УЖЕ заплатив дорого, а заплатить ще більше. А однозгідність тих свідчень, час тих свідчень (від X до XX ст.) і те, що свідки є представниками різних націй, є доказом їх правдивости.

Наприкінці варто навести голоси про Україну самих же москвинів. Чимало їхніх їздило оглядати Україну, а деякі з них залишили свої спогади. Всі вони без винятку із здивуванням підкреслюють високу культуру нашого селянства, міщанства і шляхти, їхню свободолюбність та самопошану. Дехто з них визнає з сумом нижчість московського народу. Дехто зауважив і огиду, ненависть українців до москвинів та тугу за втраченою державною незалежністю. Більше про це див. у книжці В. Січинського «Ukraine in Foreign Comments».

П. Сумароков, переступивши кордон Московщини–України, питає себе: «Чи не тут є межа нашої держави? Чи не до іншої держави я вступаю? Бо ж тут (в Україні) цілком інші обличчя, інший одяг, інші звичаї, інший соціяльний устрій, інше ціле життя» (П. Сумарокав. «Дасуґі кримскава судьї»).

А. Лєвшин, закінчуючи свій захоплений опис України, пише: «На жаль, я мушу закінчити свій опис неприємною рисою; я мушу сказати про ненависть українців до москвинів. Тут часто почуєте, як вони кажуть: «Добра людина, але москаль». Але цього ще мало: вони передають це почуття навіть немовлятам, лякаючи їх «москалем». Перестрашена цим іменем, дитина перестає плакати» («Пісьма із Маларосіі»).

Князь І. Долґорукій пише: «Україна не почувається щасливою, попри свої природні багатства. Вона гостро відчуває втрачену свободу минулих століть. Ремствування глухе, але загальне» (І. Долґорукій. «Днєвнік путєшествія в Кієв»).

І. Сбітнєв пише: «Тубільці (с. т. українці. — П. Ш.) ставляться дуже вороже до москвинів і навіть у «заїздах» (в готелях) не хотіли розуміти московської мови. Побачивши проїжджаючих москвинів, селяни припиняють працю і починають співати на їх адресу глумливі, образливі пісні в супроводі голосного реготу всіх» (І. Сбітнєв. «Паєздкі в Харьков»).

Ще в 1760 році Губернатор України граф П. Рум'янцев писав Єкатєрінє II: «Малоросіяни думають, що у всьому світі нема ліпших, сильніших, розумніших за них, малоросіян. Вони переконані, що нема ніде чогось доброго чи корисного для них, що ніде не було більше свободи, як у них. Вони свято переконані, що все, що їхнє, є найліпше в світі».

Устами свого історика С. Величка наші прадіди казали москвинам з гордістю: «Ми є народ європейський». І вони добре пам'ятали, що гетьман Б. Хмельницький свої листи до турецького султана підписував «Гетьман Війська Запорізького і всієї Росії». В свою чергу, турецький султан і Вселенський патріярх титулували так його.

Славний норвезький письменник Б. Б'єрнсон писав: «Гідний пошани український народ стане незабаром постійною темою кожного часопису в цивілізованому світі. Бо тепер всі ми вже знаємо, що його домагання можна відхилити, можна відкласти, можна навіть перекрутити і викривити, але ніяк не можна відкинути. Чи не дивне це явище? Народ, що був засуджений на смерть, дає людству нову ідею справедливости і міжнародного щастя. Ця їхня ідея своїми початками сягає до їхнього старого громадського ладу. Душа така жива і життєздатна не може, ясна річ, ніколи загинути» (В. Björnson. In «Ukrainische Rundschau». — IV. 1907).

Проф. Г. Тілман пише: «Українців прозвано «бритійцями Східної Европи». Назва дуже влучна. Так само, як і бритійці, українці своєю працьовитістю і підприємливістю створили культуру і цивілізацію, вищу від тої, що їх оточує. І так само, як і бритійців, українці мають — на погляд їхніх ворогів — ту велику хибу, що не розуміють того, що їх переможено» (Н. Tiltman. «Peasant Europa»).

Професори J. Brunhes і C. Valaux в своїй «La Geographie de I'Histoire» (1921) висміяли москвинів, які намагалися у французькому Міністерстві закордонних справ переконати французів, що ані України, ані українців не існує. Ці професори радять українцям утворити оборонний союз з причорноморськими народами і знизити Московську імперію до ступеня ДРУГОРЯДНОЇ ДЕРЖАВИ (puissance secondaire).

XXVI. ДЕЩО З УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

З перших же початків християнства в Україні наші королі почали дуже енергійно будувати монастирі зі школами та бібліотеками при них. Король Ярослав не лише скуповував книжки і наказував їх перекладати, але й сам переклав чимало. Король Володимир Мономах написав своє славне «Поучения дітям». Протягом всієї нашої історії весь український народ: королі, князі, гетьмани, митрополити, єпископи, священики, шляхта, козацтво, міщанство і селянство дуже дбали про школи і друкарні і грошей на них не жалували. Отже, не дивно, що чужинці бачили в Україні грамотних селянок за часів, коли в Европі багато аристократів було неграмотних (див. свідчення П. Алепського, Ю. Юста). Напр., на однім офіційнім французькім документі з 1063 року бачимо підпис королеви Анни (доньки нашого короля Ярослава) разом з кількома хрестиками, що їх «написали» французькі аристократи замість своїх підписів, бо не вміли писати.