Слава ЗСУ!

А в міжчасі т. зв. Академія Наук України мусить подбати, щоб українська мова (а з нею і література) вмерли повільною, непомітною смертю; мусить подбати, щоб самі українці побачили, що, властиво, українська мова цілком непотрібна, бо с забідна, щоб нею можна висловити вищі абстрактні, наукові та технічні тямки; фактично є лише говіркою ПРОСТОНАРОДДЯ. Натомість московська мова багата, та й відмінності між обами мовами дуже малі.

За це і дбають «наші» «академіки» мусульбаси, фінкелі, Ізраїлі, попови, пєтрови, Іванови, кириченки, тичини, сосюри вже 30 років. Щоб тримати український правопис у хаотичному стані, навмисно не зреформували його раз на все, але періодично кілька разів «перереформовують і перереформовують» донині. Із українських словників викидають щораз більше «застарілих архаїзмів», а на їх місце вводять московські слова і правопис (про це далі). Українську історію вичищують від «буржуазних перекручувань» (але перевидали БЕЗ ЗМІН праці своїх царських істориків). Ані одної повної збірки будь–якого українського класика не видали. (Усіх своїх перевидали повністю). Українською мовою видають маленькі книжечки, а щоб не впадало в очі, то видають і грубі книжки — переклади на українську… московських класиків. Повного, хоч би й спотвореного, змосковщеного словника української мови донині (за 40 років) не видали. І т. д., і т. п.

Але ще багато жило національно свідомих українців, які поза школою могли виховувати українських патріотів. В першу чергу це учителі середніх та нижчих шкіл. І в одному лише 1934 році москвини розстріляли понад 4000 українських учителів — «пєтлюравцєв» (А. Хвиля. «Ізвєстія» 17.1.1935). А скільки тисяч винищили за весь час — один Бог знає. В 1937 році в Україні буквально В КОЖНІЙ українській родині хтось із ближчої чи дальшої рідні був знищений москвинами. Чимало української інтелігенції (і неінтеліґенції) тікало від цього московського НАЦІОНАЛЬНОГО терору до Московщини. Там вони врятувалися від фізичного знищення, але не врятувалися від національного, або їхні діти московщилися. Чимало не захотіло це робити і покінчили життя самогубством, як, напр., академік Г. Голоскевич, проф. Д. Щербаківський, М. Міхновський та інші.

Та не вважаючи на московський національний терор, українська молодь масово посунула до шкіл і з українським молодечим завзяттям взялася до науки, ухиляючись всіми правдами і неправдами від московщення. Серед них було багато дітей розкуркулених селян, які з фальшованими документами дісталися до шкіл. Це була смілива, рішуча молодь, свідомо ворожа всьому московському. Під її вплив попадала й інша українська молодь. І москвини щороку викидали зі шкіл тисячі цієї молоді. В 1934 році 85% секретарів комсомолу в Україні скинено, а вони ж були вибраними, ніби найнадійнішими для москвинів. У 1933–38 рр. викинено з комсомолу в Україні понад 25000 членів.

Щоб остаточно припинити доступ українським дітям до вищих та середніх шкіл, москвини встановлюють у 1935 році навмисно дуже високу оплату за навчання, яку з трудом може заплатити добре плачений урядовець. Дітям українського колгоспника чи робітника призначила Москва долю чорнороба, а часто вони не могли скінчити і нижчої освіти через брак одягу чи навіть брак школи.

Усе ж по містах жило чимало українців–урядовців, які всіма силами старалися дати своїм дітям бодай середню освіту. Москвини знайшли спосіб їх не допустити до вищих шкіл. Тисячі української молоді, по скінченні середньої школи заганяють москвини до колгоспів доїти корови та чистити гній чи чорноробами до фабрик або копалень. Скільки тисяч такої молоді загинуло і гине по всяких казахстанах, може, колись довідаємось. А в цей самий час москвини відкрили в Московщині люксусові школи для дітей своєї еліти, точно копіюючи царські дворянські «пажескіє корпуси». Ясна річ, ті діти вчаться (мають там повне утримання) на державний кошт.

«В 30–их роках у високих школах в Україні вчилося студентів на кожні 10000 населення: жидів — 56, москвинів — 29, українців — 7» (С. Сірополко. «Освіта а Україні»).

Москвини використали більш як на 100% турецьку ідею яничар. Всі українські діти засуджених, виселених чи розстріляних батьків забирають до Московщини і там в своїх сиротинцях виховують їх на своїх вірних яничар. Придумали москвини ще одну нечувану в світі мобілізацію і закріпачення ДІТЕЙ. Вони силою відбирають дітей від батьків до т. зв. фабричних шкіл, які фактично не є ніякими школами, лише півтюрмою з військовою дисципліною, яка примушує дітей працювати на фабриці. По скінченні такої «практичної науки» молодій людині забороняється зміняти рід і навіть місце праці. До такого не додумався ані один деспот у світі. Китайські чи вавилонські деспоти виглядають невинними немовлятами у порівнянні з «рабочє–крєстьянскім правітєльством СССР».