Слава ЗСУ!

Наші міста довго боролися за свої споконвічні права, звичайно намарно. Та в 1802 році Московський уряд, наляканий подіями в Европі (була доба Наполеона) і затривожений можливістю війни, повернув Києву магдебурзьке право. Врадований Київ поставив пам'ятник з написом: «В пам'ять відновлення магдебурзького права в Києві». Та радувались кияни недовго. Як тільки небезпека минула (по Наполеонівській війні), москвини знищили в 1814 році цей напис, а на його місце написали: «В пам'ять хрещення Руси». Не те що самого права самоуправи, але й пригадки про нього бояться! І слушно! Бо ж самоуправа в Московскій імперії (дворянські й чи пролетарській — однаково) означає розвал тої імперії.

Наше міщанство складалося — як і всюди в Европі — з ремісників, торгівців, промисловців. Як і всюди в Европі, наші ремісники були зорганізовані в цехи, с. т. професійні союзи (цехів ніколи не було в Московщині). Лише член цеху мав право виробляти та продавати свої вироби, а до цеху приймали лише після довгого професійного вишколу та тяжкого фахового іспиту. Цим забезпечувалася висока якість українських виробів і тому добра на них ціна. Напр., у Чехії в XIV ст. найкращі залізні колодки називалися «руськими». У Франції називали «руським», с. т. українським за сучасною термінологією, шовк найліпшого ґатунку, а «руським золотом» називали все, чому не можна скласти ціни (М. Полонська. «Київська держава і Захід»).

Українські вироби мали дуже великий попит в Европі, і тому наші ремісники та торговці добре заробляли; були заможні і культурні. У виробі порцеляни наші майстри мали тисячолітній досвід, бо ж одідичили ту вмілість ще від трипільців. Так само мали тисячолітній досвід і в виробі золотої, срібляної, емальованої поліхромної біжутерії, бо ж одідичили і цю вмілість від своїх предків — сарматів. Українські архітекти, малярі та майстри ще за часів Київської імперії були одні з найліпших в Европі, доказом чого є їхні будови поза Україною і в Україні.

Кількома указами Пьотр І та Єкатєріна II і їх наступники знищили цілком українські цехи, закрили українські фабрики, а майстрів силою вивезли до Московщини і примусили їх там навчати москвинів (саме тоді відкрили в Москві першу в усій Московщині професійну школу). Мистецьку академію в Харкові закрили, а професорів вивезли силою до Петербурзької академії.

Знищили українське селянство, міщанство, заможне козацтво.

Зосталася ще українська шляхта, якій москвини лишили два шляхи до вибору: або піти на службу Московській імперії, або втратити маєтки. А часом і життя.

Поперед ми вже згадували, що по полтавській катастрофі врятував своє життя (і маєтки) лише найгірший елемент нашої шляхти. Всіх тих, яких москвини підозрювали у вільнолюбстві, в українському патріотизмі, в здібності боротися, — москвини нещадно винищили (точнісінько як в СССР). Тому немає нічого дивного, що наша тодішня шляхта вибрала перший шлях — служити москвинам (до речі, на цей самий шлях стала наша еліта і в 1917 році, хоч з інших мотивів). Проте і це їм не помогло. З 200 тисяч нашої шляхти московський уряд визнав шляхтичами (дворянами) лише 750 осіб (за: М. Слабченко). Решту обернув в козаки, а згодом багато тих козаків обернув у кріпаки. Тут треба пригадати, що право володіти землею в Московській імперії мали лише дворяни (згодом духовенство та торгівці і то почасти). Нашим козакам москвини визнали право володіти землею, але селяни не мали цього права аж до 1861 року.

Правда, було чимало і таких українців, які пішли служити москвинам не з користолюбних мотивів, але з ідейних (знову аналогія до 1917 року). Так, напр., почуття християнського обов'язку гнало сотки наших монахів і десятки наших вчених теологів до Московщини навертати диких москвинів на християнство, поширювати його там і закріплювати. Яку величезну християнсько–культурну працю вони зробили в Московщині, видко з того факту, що навіть у XVIII ст. ВСІ єпископські катедри в Московщині були обсаджені виключно українцями, які енергійно закладали там школи, організовували церковне життя. Так, напр., заснували «духовні семінарії» (школи для приготування священиків): єп. Гаврило Бужинський заснував у Рязані (1726 р.), єп. Гедеон Вишневський — у Смоленську (1727), єп. Ґерман Концевич — в Архангельську (1727), єп. Інокентій Кульчицький — в Іркутську (1727), архиєп. Іларіон Богалевський — в Казані (1733), єп. Лаврентій Горка — у Вятці (1733), єп. Г. Концевич був ректором Московської академії в 1728 році, а в 1734 р. ректором був єп. Степан Калиновський. Професорами академії (духовної) були: Веніямин Григорович, С. Гловацький, І. Неронович та інші українці.