Слава ЗСУ!

Як ми бачили поперед, духовість москвина історично сформувалася в діяметрально протилежну європейській. Зміст, дух європейської культури був надто чужим (протиприродним, як висловився В. Чемберлен) москвинові, тому москвин не міг того духа відчути. Не маючи інтелектуальної сили зрозуміти розумом, ані відчути душею змісту і духа європейської культури, не лишалося нічого іншого москвинові, як сліпо, безкритично мавпувати її зовнішні форми. Але навіть і самі лише форми не змогли змавпувати розумно, с. т. пристосувати їх до специфічних московських умов; вони просто механічно перенесли європейські форми на цілком відмінний від європейського культурний і психологічний ґрунт Московщини. Тому нема нічого дивного, що ті форми обернулися в Московщині спочатку в жалюгідну карикатуру за імператорів (як, напр., реформи Пєтра І), а за теперішніх диктаторів — у жахливий, кривавий абсурд.

Карикатуру культури, за влучним окресленням А. Кюстіна, в Московщині бачили чужинці і дехто з москвинів. В полеміці т. зв. «западніков» (прихильників європеїзації Московщини) з т. зв. «словянафіламі» (московськими націоналістами) знаходимо велику кількість ілюстрацій до вище сказаного. (Цього цінного для нас джерела ми ще не використали в нашій пропаганді). Московський історик В. Ключєвскій, що з його університетського підручника історії ми чимало наводили, бачив корінь лиха і вказував на нього своїм землякам в надії, що вони зрозуміють і стануть на шлях, яким іде все культурне людство. Як бачимо, ті його надії гірко завели. І не могли не завести: Московщина і Европа (с. т. і Україна) - це ДВА ПРОТИЛЕЖНІ, ВЗАЄМНО ВИКЛЮЧАЮЧІ СЕБЕ світи. Це вогонь і вода, які, стикаючись, дають пару, що або розвіється з вітром у безвість, або спече атомовим порохом світ. Та дамо слово самим москвинам.

В. Ключєвскій пише: «До Петра І московський народ у всьому злому, що робилося, обвинувачував уряд, а ніколи царя. Пьотр же зійшов з височини, на якій ховалися його попередники, і з'явився серед народу не в короні і порфірі, але з сокирою в руках, з люлькою в зубах; працював як матрос, одягався і курив, як німець, пив горілку, як солдат, лаявся і бився, як гвардійський старшина. Москвичи мимоволі почали сумніватися, чи Пьотр був справжнім царем? Цей сумнів посилювали новаторства, що їх запроваджував Пьотр: гоління борід (святощі для тодішнього Москвина. — П. Ш.), німецький одяг, куріння диявольського тютюну, поїздки до єретичних країн, зміну календаря — все це говорило, що Пьотр був антихрист. Цей сумнів був дуже поширений не лише серед простого народу, але й серед вищих кіл суспільства (Тамбовський єпископ, князь Хованскій та ін.). Навіть у домі самого митрополита велися дискусії на цю тему. Виконавці Петрових реформ не були щирими їх прихильниками, а робили їх лише з мотивів власної кар'єри. Найближчі до Петра люди були не реформаторами, а слугами Петра. Пьотр хотів своєю «дубінкою» викликати самодіяльність рабської суспільносте, хотів через рабовласницьке дворянство завести науку й освіту — ці обов'язкові підстави і передумови самодіяльносте. Пьотр хотів, щоб раб, залишаючись рабом, діяв свідомо і вільно. Пов'язати деспотизм і свободу, освіту і рабство. Цю проблему, цю «квадратуру кола» намагаємося ми (москвини. — П. Ш.) пов'язати від Петра понині… Московський посол у Франції ніяк не міг зрозуміти: яким чином там люди живуть по своїй волі і не жеруть один одного; вельможі не сміють сваволити; самодержець–король не може взяти з своїх підданих копійки без згоди парламенту, діти вчаться без батога і т. п. Він був свято переконаний, що ці «абнормальності приведуть до повної анархії» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»). Тут до історії В. Ключевского буде на місці додати такий факт. В Естонії, по окупації її москвинами в останній війні, заходить до крамниці взуття московський полковник із старшинами. Він питає крамаря, чи не міг би він продати пару чобіт без ордера (в СССР продається лише тим, хто має «ордер», с. т. дозвіл купити), обіцяючи прислати «ордер» пізніше. Крамар каже, що можна купити без ніяких ордерів хоч би сто пар, аби мав гроші. У полковника цілком щиро вирвалося: «Что за ідіотская сістєма!». «Да, дуракі єті єврапєйци», — підтвердив другий старшина. Та наведім далі з В. Ключєвского:

«…Загальні ідеї французької ліберальної літератури виросли на ґрунті французької дійсности і тому мали живий зв'язок з тим ґрунтом. Відірвані від французького ґрунту і перенесені до Московщини, вони там оберталися в категоричні, бездискусійні, політичні моральні догми, які заучувалися напам'ять, без обдумування, безкритично, на віру, і тим самим ті ідеї ще більш віддаляли, відчужували московську думку від московської дійсности, з якою ті думки не мали нічогісінько спільного. Як кріпацька безплатна праця звільняла дворянина від потреби самому працювати, так і чужі ідеї звільняли московську освічену верству від потреби самим думати. Французький ліберальний рух лишився в московському суспільстві лише модними, новими словами, які ні до нічого не зобов'язували, нічого не навчали, якими крилося старе громадське і моральне московське дикунство… В Пензенській губернії жив колишній губернатор, багатий дідич Н. Є. Струйський. В своїм маєтку він заклав дуже добру друкарню. Начитавшись французьких ліберальних письменників, він сам писав, наслідуючи Вольтера. Він судив своїх кріпаків за всіма правилами європейської судової процедури: сам складав і читав акт обвинувачення, сам виголошував промову оборонців і т. п. Біда була лише в тому, що вся ця європейська процедура кінчалася щиро московським катуванням, для чого в пивниці дому був цілий арсенал катівського знаряддя… Московський вольтер'янець спокійно читав книгу про права людини у своїм кріпацькім гаремі. І лишаючись щирим гуманістом, власноручно «парол розґамі» своїх кріпаків. Ніколи ще у нас (москвинів. — П. Ш.) не було такого цивілізованого варварства, як у XVIII ст. Розумовий і моральний рівень московського дворянства не був вищий від рівня простолюддя. На московського вольтер'янця в Европі дивилися, як на переодягненого татарина, а вдома — як на родженого в Московщині француза. Політична ліберальна сентиментальність московського суспільства лишалася в абстрактній царині ідей, лоскотала нерви, але цілком не відбивалася в щоденних вчинках і, взагалі, в московському житті… Начитавшись К. Монтеск'є («Дух законів»), Бекарна («Про переступи і кари») та інших ліберальних модних письменників, Єкатєріна II сама почала писати наказ Сенату про реформу московських законів. Писала два роки і радилася з найближчими людьми та вищими церковними єрархами. За їхніми порадами, вона викреслила половину написаного. Коли почали приїздити в 1767 р. до Петербургу делегати Комісії для перегляду законів, вона закликала до себе «разних персон вєльмі разнамислящіх», прочитала їм свій проект наказу і веліла повикреслювати все, що, на їх думку, було недобре. Вони викреслили більше половини того, що лишилося від перших поправок… Комісія 1767 року наробила багато галасу, але дуже мало вплинула на законодавство. Вона була радше всеросійською етнографічною виставою, ніж законодавчим тілом. Єкатєрінин наказ про реформу започаткував у нас звичку, що її ми, москвини, не позбулися і донині: ми на кожну проблему, що її висуває московська дійсність, шукаємо готової відповіді в теорії, яку опрацювала чужа думка, на підставі досвіду чужого життя. Єкатєрінин наказ був не історичним, але патологічним моментом у розвитку московського законодавства; він був не фактом московської історії, але рисою з біографії Єкатєріни II. Те, що вона зробила в царині законодавства, було не розвитком ідей її власного наказу, а було продовженням і закріпленням старих фактів московської історії. За часів Єкатєріни II вся внутрішня історія Російської імперії обернулася в історію кріпацтва, бо абсолютно все життя — політичне, економічне і навіть духове — було зв'язане з кріпацтвом. А в одній нотатці Єкатєріна II пише: «Свобода — душа всіх речей. Без свободи все мертве» (скорочено за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).