Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
- Ти маєш на увазі, що бісика з іконографа можна пристосувати до витравлювання картинки просто на пластині?
- Так. Це одна з таких ідей, які здаються очевидні, коли про них подумав, – Отто дивився кудись крізь Вільяма. – І я весь час думаю про сфітло. Весь час…
Вільям непевно пригадав чийсь вислів: єдине, що страшніше за вампіра, який нестримно прагне крові – це вампір, який нестримно прагне чого-небудь іншого. Спробуйте тільки уявити, що відбувається, коли неймовірно винахідливий маніяк, зациклений винятково на пошуках юних красунь, що сплять під відкритими вікнами, раптом скеровується в інше річище – але все з тією ж безжалісною ефективністю.
- Гм, Отто. А чому ти маєш працювати в темряві? – спитав він. – Бісикам же це не потрібно?
- О, це майн експеримент, - гордо промовив Отто. – Ви знаєте, що друга назва іконографіста мала би бути «фотографіст»? Це від дафнього слова «фото», шчо лалатинською мовою значить…
- «Стрибати туди-сюди як останній ідіот, наказуючи всім, що робити, ніби ти тут найголовніший», - сказав Вільям.
- О, фи знали!
Вільям кивнув. Це слово його завжди приваблювало.
- Ну так ось, альзо. Я працюю з обскурографом.
Вільям наморщив лоба. Скидалось на те, що день буде довгим.
- Зйомки темрявою? – ризикнув він.
- Істинною темряфою, якщо бути точний, - сказав Отто. Його голос наливався захватом. – Це не є просто відсутність сфітла. Це є сфітло по той бік темряви. Це можна називайт… ну, жива темрява. Ми не могти її бачити, але бісики можуть. Фи знаєте, що земляні вугри з Великої Печери в Убервальді, якщо їх налякати, випромінюють спалах темного сфітла?
Вільям глипнув на велику скляну банку, що стояла на лаві. На її дні скрутилися двійко довгастих потвор.
- Це спрацює?
- Повинно. Потримайте айн хвилин.
- У мене й справді не більше хвилини.
- Це не забере і айн секунд…
Отто обережно виважив з банки одного з вугрів і помістив його в клітку, де зазвичай дрімала саламандра. Акуратно націливши один зі своїх обскурографів на Вільяма, він кивнув:
- Раз… Два… Три…
БАХ!
Насправді вибух був безгучним – невловима мить, протягом якої світ провалився сам у себе, замерз до абсолютного нуля, розлетівся на гострі дрібнесенькі скалки й прошив кожну клітину Вільямового тіла[*]. Після чого повітря знову повільно сповнилось звичайним півмороком льоху.
- Це було… дивне відчуття, - кліпаючи, сказав Вільям. – Ніби крізь мене пройшло щось дуже холодне.
- Багато дивовишного мошемо дізнатись ми про темне сфітло тепер, зрікшись свого мерзенного минулого й ступивши в прекрасне сфітле майбуття, де ми зофсім не будемо думайт про слово на «к», - прорік Отто, пораючись із іконографом. Він на кілька секунд втупився в малюнок, зроблений бісиком, а потім підняв очі на Вільяма. – Гм, доведеться проявляти заново, - сказав він.
- Можна поглянути?
- Мені так незручно, - сказав Отто, кладучи картонний квадрат на саморобну лавку. – Вічно я щось наплутайт.
- Та нічого, я ж…
- Пане ди Ворде, шось сталося!
Рев належав Скелю, чия голова затулила отвір до комірчини.
- Що саме?
- Шось у палаці. Когось-то прибили!
Вільям злетів драбиною. За столом він побачив бліду Сахарису.
- Замах на Ветерані? – спитав Вільям.
- Наче ні, - відповіла Сахариса. – Не… не зовсім.
Під їхніми ногами Отто Крикк підняв темносвітловий іконограф і ще раз оглянув його. Тоді пошкріб довгим блідим пальцем, ніби намагаючись щось відшкребти.
- Дивно, - промимрив він.
Він знав, що бісик нічого не вигадав. Бісики не мали жодної уяви. Вони не вміли брехати.
Отто з підозрою обвів поглядом свою комірчину.
- Тут хтось є? – спитав він. – Чиї це дурницькі жартен?
На його втіху, відповіді не було.
Темне світло. Ох, матінко. Про темне світло побутувало чимало чудернацьких теорій…
- Отто!
Запхнувши знімок до кишені, він підняв погляд.
- Так, пане Вільяме?
- Збирай свою апаратуру й ходім зі мною! Правитель когось убив! – гукнув Вільям. – Тобто, - додав він, - його в цьому підозрюють. І ці підозри можуть бути небезпідставними.
Часом Вільямові здавалося, що громадяни Анк-Морпорку існують лише для того, щоб утворювати юрму. Зазвичай ця юрма нетовстим шаром вкривала все місто, наче якась велика амеба. Та варто було десь чомусь статися, як вулиці сповнювались людьми, і юрма зосереджувалась довкола місця події, наче одноклітинне довкола крихти їжі.
