Слава ЗСУ!

Зараз юрма зосереджувалась довкола головної палацової брами. Все відбувалось несамохіть: група людей на вулиці приваблювала інших перехожих і ставала більшою. Карети та паланкіни спинялися серед дороги. Невидимий звір продовжував рости.

Біля брами, замість палацової сторожі, стояли члени Варти. Це була проблема. «Пустіть, мені цікаво» тут не пройшло б. Такій вимозі в очах Варти не вистачило би переконливості.

-     Чому ми стали? – поцікавився Отто.

-     Там, біля брами, сержант Щебнь, - пояснив Вільям.

-     О, та ш він троль. Цеглина замість мозок, - сказав Отто.

-     Але цю цеглину довкола пальця не обведеш. Боюся, доведеться сказати правду.

-     Це допоможе?

-     Він же поліцейський. Зазвичай правда збиває їх з пантелику. Вони надто рідко її чують.

Гігант-сержант незворушно дивився, як наближається Вільям. Це був типовий поліцейський погляд. Він нічого не видавав. Він лише говорив: я бачу тебе, і чекаю, коли ти спробуєш утнути що-небудь не те.

-     Доброго ранку, сержанте, - сказав Вільям.

Кивок троля засвідчив його готовність у принципі погодитись із тим, що навколо дійсно спостерігались ознаки ранку, і що за певних обставин цей ранок для когось цілком міг би бути й добрим.

-     Мені треба негайно побачити командора Ваймза.

-     Справді?

-     Авжеж.

-     А йому тож треба негайно вас побачити? – Троль нахилився ближче. – Ви ж пан де Ворд, еге ж?

-     Так. Я працюю в «Часі».

-     Я то не читаю, - сказав троль.

-     Он як? Ми випустимо окремий примірник великим шрифтом.

-     Ну просто страшне як смішно, - промовив Щебнь. – Проблєма в тому, шо хоч я і не такий ловкий, но саме я маю право повідомити, шо входа заборонено, а тому… Шо там робить той вампір?

-     Замріть на айн секунд! – гукнув Отто.

БАХ.

-     Ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай…

Щебнь втупився в Отто, що звивався на бруківці.

-     Шо ся стало? – нарешті спитав він.

-     Він зняв, як ви не пропускаєте мене до палацу, - пояснив Вільям.

Хоча Щебнь народився вище лінії вічних снігів на якійсь глухій горі, й не бачив людей до п’яти років, він усе ж таки лишався поліцейським до кінчиків своїх грубих повільних пальців. І реагував відповідно.

-     То не можна.

Вільям витяг записника і наготував олівець.

-     Чи не могли б ви пояснити моїм читачам, чому саме?

Щебнь дещо занепокоєно озирнувся навколо.

-     А де вони?

-     Я маю на увазі, що запишу сказане вами.

Натура поліцейського знову прийшла Щебневі на допомогу.

-     То не можна, - сказав він.

-     Чи можу я, - сказав Вільям, широко усміхаючись, - записати, чому мені не можна нічого записувати?

Щебнь підняв руку і повернув невеличкий важіль на боці свого шолома. Ледь чутне гудіння залунало дещо гучніше. Троль носив шолом із вентилятором на годинниковому механізмі, що допомагало йому охолоджувати свої кремнієві мізки, якщо перегрів знижував їхню віддачу. В даний момент йому явно треба було охолонути.

-     Гм. Це все пов’язано з політиков?

-     Ну… можливо. Вибачте.

Отто вже звівся на ноги і знову порався зі своїм апаратом.

Щебнь прийняв рішення. Він кивнув констеблеві.

-     Фіггіменте, заведіть цих… двох до пана Ваймза. І шоб вони сі не гепнулись на сходах чи ше шось таке.

Пан Ваймз, думав Вільям, доки вони поспішали за констеблем. Співробітники Варти називали його лише так. Цей чоловік з простого рицаря став герцогом і командором Варти – а вони все ще називали його просто «паном». Втім, це «пан» було сповнене натяку. Це було геть не те, що пересічне «пан», яке Вартові використовували у фразах на кшталт «Пане, покладіть арбалет і по-віль-но оберніться». Це було цікаво. 

В дитинстві Вільямові ніхто не прищеплював поваги до Варти. Це були люди не того кола. Визнавалося, що вони корисні – як от бувають корисними вівчарки на полонині; але ж ніхто не пустить забрьохану вівчарку у власний кабінет! Інакше кажучи, Варта являла собою вартий співчуття підвид злодюжок, прошарок суспільства, відділений незримим проваллям від вельможного де Ворда та всіх інших, чиї доходи складали від тисячі доларів на рік.

Родичі Вільяма та всі, з ким вони зналися, постійно тримали в голові уявну мапу міста, поділену на а) ареали проживання достойних громадян, та б) території, де мешкали злодюжки. Для них було б шоком… Ні, виправився Вільям, для них було б викликом дізнатися, що Ваймз користувався зовсім іншою мапою. Ймовірно, він навмисне наказав своїм людям при вході в чужі будинки користуватися парадним під’їздом. Навіть серед білого дня. Тим часом як самоочевидна громадська думка зводилась до того, що правоохоронцям слід користуватися чорним ходом, як і всім іншим слугам[*].

---

  * У тих колах, до яких належав Вільям, закон сприймали як вугілля чи, скажімо, картоплю – словом, як товар, який за потреби можна просто замовити.