Слава ЗСУ!

-     Не думаю, - сказав він.

-     Ах, не думаєте?

Обережно, обережно… Кость заявляв, що знає пса Гава. А будь-який собака має помічати, чи не робить його господар чогось дивного – адже собаки полюбляють, щоб усе йшло за заведеним ладом…

-     Гадаю, відсутність його високості в палаці у таку годину була дуже дивною, - обережно сказав Вільям. – Це… вибивається з заведеного ладу.

-     Як і спроба зарізати клерка, а потім – втекти з непідйомним мішком готівки, - сказав Ваймз. – Так-так, ми теж це помітили. Ми не дурні. Ми тільки так виглядаємо. До речі… Охоронець каже, що від його високості пахло алкоголем.

-     Він п’є?

-     Не по стільки, щоб це було помітно.

-     У нього в кабінеті є бар.

Ваймз посміхнувся.

-     Ви це помітили? Він любить, коли п’ють інші.

-     Але в даному разі, можливо, він набирався хоробрості для… - Вільям затнувся. – Ні, тільки не Ветерані. Він не та людина.

-     Правильно, - сказав Ваймз. Він дещо розслабився. – Можливо, вам краще… подумати ще, пане де Ворде. Можливо… так, можливо… вам вдасться знайти когось, хто допоможе вам подумати ще.

Щось у його поведінці давало зрозуміти, що неформальна частина розмови закінчилась – цілком і повністю.

-     Вам багато відомого про пана Нікчемського? – спитав Вільям.

-     Про Тутля Нікчемського? Син старого Туска Нікчемського. Останні сім років – президент Гільдії шевців та кожум’як, - сказав Ваймз. – Сімействений чоловік. Успадкував заклад на алеї Віксона.

-     Це все?

-     Пане де Ворде, це – все, що відомо Варті про пана Нікчемського. Розумієте? Про декого з тих, про кого ми знаємо багато, мирним громадянам краще взагалі нічого не знати.

-     Але, - Вільям звів брову, - на алеї Віксона немає жодного взуттєвого чи шкіряного магазину.

-     Я ні слова не казав про взуття.

-     Фактично, єдиний заклад там, що хоча б дуже відносно пов'язаний зі шкірою – це…

-     Саме так, - сказав Ваймз.

-     Але там…

-     Товар продається як шкіргалантерея, - сказав Ваймз, забираючи зі столу свого кийка.

-     Ах. Звісно ж… шкіра… гумові вироби… вироби з пір’я… е-е-е, нагайки… та інші пікантні дрібнички, - промовив Вільям. – Але…

-     Ніколи там не бував, хоча, гадаю, в капрала Гноббса має бути повний каталог, - сказав Ваймз. – І сумніваюсь, що в нас існує Гільдія виробників пікантних дрібничок, хоча це було б цікавою ідеєю. В кожному разі, пан Нікчемський веде справи чесно і законно, пане де Ворде. Старий добрий родинний бізнес. Продати трохи того, трохи сього, і ще трохи пікантних дрібничок… Безсумнівно, не менш приємних, ніж пів-фунта карамельок^{24}. А ще до мене дійшла чутка, що першою доброю справою пана Нікчемського буде помилування для Правителя Ветерані.

-     Що? Без суду?

-     Хіба ж не чудово? – спитав Ваймз із моторошною життєрадісністю. – Гарний початок при владі, га? Новий курс, чистий аркуш, не треба ворушити неприємне минуле. Бідний попередник. Перепрацював. Надірвався. Нестача свіжого повітря. І так далі. Тож запротормо його в якусь затишну місцину і припинімо згадувати про цей скандал. Яке полегшення, га?

-     Але ви ж бо знаєте, що він не…

-     Знаю? – перепитав Ваймз. – Це – офіцерський кийок, пане де Ворде. Якби це був кілок із цвяхом на кінці, ми жили б у зовсім іншому місті. Мені час. Ви казали мені, що багато думали. Спробуйте подумати ще.

Вільям постояв, дивлячись йому вслід.

Сахариса вже заспокоїлась – можливо, тому, що більше ніхто не намагався їй допомогти.

-     Що ми тепер робитимемо? – спитала вона.

-     Не знаю. Напевне, випускатимемо газету. Це наша робота.

-     Але що, коли ті двоє повернуться?

-     Не думаю. За цим місцем тепер спостерігатимуть.

Сахариса взялася збирати з підлоги папери.

-     Гадаю, мені було б краще, якби я щось робила…

-     Оце відданість справі!

-     …особливо якщо ти надиктуєш кілька абзаців про ту пожежу.

-     Отто приніс звідти чудові кадри, - сказав Вільям. – Правда, Отто?

-     О, йа-йа. Але…

Вампір розглядав свій іконограф. Той був розтрощений.

-     Щиро співчуваю, - сказав Вільям.

-     У мене є ще, – Отто зітхнув. – Знаєте, я думав, що у великий місто буде лехко. Що тут буде цивілізовано. Мені казали, що в місті за нами не ганяються з вилами, як удома, у Шчусчині. І я теж намагафся… Бачать боги – намагафся. Три місяцен, чотири дні та сім годин утримання! Я відмовився від фсе! Навіть від бліді фройляйн ф оксамитен ліфчиках, ф обтягуюча чорна білизна і тих маленьких, знаєте, чобітках з високими обцасами – і це було збочення, не побоюся вам сказати…

---

  24 «Карамельки» - англ. «humbug», що колись означало «м’ятна карамелька», пізніше стало все частіше використовуватись у сленговому значенні «обдурити клієнта» чи «замилити очі».