Слава ЗСУ!

____________________

1 Ви, фельдфебель-рахівник (нім.).

- Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, з усієї нашої маршової Балоун видавався найпоряднішою людиною. Це такий бовдурюга, що не в силі запам’ятати жодного прийому, а дай йому гвинтівку в руки, то ще наробить якогось лиха. При останніх вправах холостими патронами мало що не вибив ока сусідові. Я думав, він принаймні таку службу може нести.

- І завжди зжирати увесь обід свого пана, - сказав Лукаш, - так, ніби йому не вистачає його власної порції. Ну, тепер, сподіваюсь, ти вже наївся?

- Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я завжди голодний, як вовк. Залишиться де в кого хліб, я і його вимінюю на цигарки, але мені й того мало. Такий я вже з пуп’янку. Начебто, здається, і напхав свого кендюха аж по саме нікуди, та де там. За хвилину знову немовби три дні не їв, починає мені шлунок марша грати, і глянь, він вже, стерво, тобто шлунок, їсти хоче. Іноді думаю, вже й насправді в мене більше нічого не влізе, коли ні. Лише побачу, що хтось їсть, або почую тільки той запах, у моєму шлунку зразу немовби хто мітлою вимів. Шлунок знову починає домагатися своїх прав, я тоді ковтав би і цвяхи. Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я вже просив, аби мені давали подвійну порцію; заради цього в Будейовіцах я ходив до полкового лікаря, а той відправив мене на три дні до лазарету і прописав мені раз на день тільки горнятко чистої юшки. «Я тебе, каже, каналіє, навчу, як бути голодним. Спробуй-но сунутися сюди ще раз, будь певний - звідси вийдеш таким, як тичка на хміль». Я, пане оберлейтенанте, не вибагливий, мені аби чимось кишку напхати, щоб не кавкала. Мені не обов’язково треба бачити добрі речі, а й проста їжа, тільки-но вздріну, розпалює голод, аж слина тече з рота. Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я уклінно прошу дозволити мені подвійну порцію. Якщо вже м’яса не буде, то рятуйте хоча б тим гарніром: картоплею, кнедлями, ложкою підливи, - цього на кухні завжди до біса.

- Годі! Я, Балоуне, терпляче вислухав ці зухвальства, - відповів надпоручник Лукаш. - Чи ви коли-небудь чули, пане фельдфебелю, щоб солдат, натворивши такого, міг бути таким нахабою, як це мурло? Зжер мені обід, та ще домагається подвійної порції. Але я тобі покажу, Балоуне! Тобі той обід боком вилізе. Пане фельдфебелю, - звернувся він до Ванєка, - відведіть його до капрала Вайденгофа. Хай на подвір’ї гарненько прив’яже його на дві години біля кухні, коли сьогодні ввечері роздаватимуть ґуляш. Але якнайвище, аби він ледь ледь тримався навшпиньках і бачив, як у котлі той ґуляш вариться. Подбайте, щоб ця потвора висіла, аж поки не роздадуть увесь ґуляш. Хай йому слина тече з рота, як голодній суці, що нюшить біля ковбасної крамниці. Скажіть кухареві, нехай і його порцію роздасть.

- Слухаю, пане оберлейтенанте. Ідіть, Балоуне, зі мною!

Коли вони вже виходили, надпоручник затримав їх на порозі і, глянувши на перелякане Балоунове обличчя, переможно вигукнув:

- Та й виграв же ти, Балоуне. Смачного тобі! А коли ще раз встругнеш таке, я тебе без милосердя віддам до військово-польового суду.

Незабаром Ванєк повернувся і доповів, що Балоуна вже прив’язали, а надпоручник Лукаш сказав:

- Ви мене, Ванєку, знаєте. Я такі речі робити не люблю, але інакше не можу. По-перше, ви погодитесь, що коли псові відбирають кістку, він гарчить. Не хочу тримати біля себе падлюки; а по-друге, вже сам факт, що Балоун зв’язаний, матиме велике моральне і психологічне значення для всього солдатського складу. Ці хлопці-молодці останнім часом, потрапивши до маршової і довідавшись, що завтра або позавтра підуть на фронт, роблять, що хочуть.

Надпоручник Лукаш виглядав дуже стурбовано і продовжував тихим голосом:

- Передвчора під час нічних вправ ми, як знаєте, повинні були маневрувати проти Einjahrigfreiwilligenschule1 за цукровим заводом. Перший взвод, аванґард, ще більш-менш дотримувався тиші, бо я сам його вів, але другий, який мав іти наліво і вислати під цукроварню передові патрулі, так поводився, немов йшов з прогулянки. Співали і тупотіли, що, напевно, було чути аж в таборі. На правому ж крилі йшов перевірити місцевість попід лісом третій взвод. Це було від нас добрих десять хвилин ходу. Але навіть з такої відстані було видно, що ті драбуги курять. Куди не глянь - світять у пітьмі вогняні цятки. Четвертий взвод повинен був іти в ар’єрґарді, і казна-як воно трапилося, але він несподівано з’явився перед нашим аванґардом. Ми його прийняли за ворога, і я мусив відступати перед власним ар’єрґардом, який наступав на мене. Оце вам така одинадцята маршова рота, яку я успадкував. Що з них можна зробити? Як вони поводитимуться в справжньому ґефехті?2