Слава ЗСУ!

Швейк так загорлав останні слова пісні, що уся канцелярія ожила: прокинувся фельдфебель Ванєк і спитав, котра година.

- Саме хвилину тому відсурмили ранню зорю.

- То я встану аж після кави, - вирішив Ванєк, бо в нього завжди на все вистачало часу, - так чи інакше нас будуть знову мучити якимось поспіхом і даремно ганяти, як вчора з тими консервами… - Ванєк позіхнув і спитав, чи він, випадково, прийшовши додому, не ораторствував.

- Та трохи було, - сказав Швейк, - ви безперервно щось вигукували про якісь існуючі хворми, що хворма це не хворма, а то, що не хворма, то хворма. І що та хворма - знову таки не хворма. Але це вас швидко звалило і ви почали так хропти, немовби хто пилою різав.

Швейк замовк, пройшовся до дверей і назад до тапчана фельдфебеля-рахівника. Потім зупинився перед ним і почав:

- Щодо моєї особи, пане рахівнику, то коли я почув, що ви про ті хворми говорили, я згадав одного ліхтарника Затку; він служив при газовій станції на Летні, засвічував і гасив ліхтарі. Це був, як бачите, просвітительний чоловік і, звичайно, відвідував усі можливі шиночки на Летні. А потім над ранок на газовій станції вів такі самісінькі розмови, як ви, тільки він говорив ось що: «Кістки для грання мають грані, бо вони ще не грані». Я чув це на власні вуха, коли мене одного разу поліцай за забруднення вулиці помилково привів не до поліційного відділення, а на газову станцію.

- А незабаром, - тихо сказав Швейк, - той Затка скінчив дуже погано. Вступив до конґреґації Діви Марії, ходив з «небесними козами»* на проповіді отця Ємельки* до костелу святого Ігнатія на Карловій площі і раз, коли там у костелі були місіонери, він забув погасити газові ліхтарі в своєму районі, так що газ горів на вулицях безперервно три дні і три ночі. Це дуже погано, - продовжував Швейк, - коли ні сіло ні впало людина почне встрявати в якесь філософування. Це завжди пахне алкогольним отруєнням. Свого часу перевели до нас із 75-го полку одного майора Блюгера. Той завжди раз на місяць нас скликав, ставив у каре і обговорював разом з нами, що це таке військове начальство. Він не пив нічого, крім слив’янки. «Кожен офіцер, солдати, - пояснював він на казарменім подвір’ї, - вже сам по собі - найдосконаліше створіння, яке має у сто раз більше розуму, ніж ви всі разом. Ви, солдати, взагалі, не можете собі уявити нічого досконалішого, ніж офіцер, хоч би ви й думали над цим усе своє життя. Кожен офіцер - це створіння необхідне, тоді, як ви, солдати, створіння випадкові. Ви можете існувати, але не мусите. Якби вибухнула війна і ви загинули за найяснішого цісаря - не сталося б аж ніякого нещастя, нічого б від цього не змінилося. Але коли б спершу загинув ваш офіцер, ви б тільки тоді побачили, як ви залежите від нього і яка це втрата. Офіцер мусить існувати, а ви, власне, дістали існування лише від панів офіцерів. Ви від них походите, ви без офіцерів не обійдетеся, ви без свого військового начальства не в стані ані перднути. Для вас офіцер, солдати, це моральний закон, байдуже, чи до ваших мізків це доходить, чи ні. Кожен закон мусить мати свого законодавця, а тому офіцер, солдати, і є для вас тим законодавцем, і ви відчуваєте і мусите відчувати, що ви йому зобов’язані усім. Ви повинні беззастережно виконувати кожне його розпорядження, навіть коли б воно вам і не подобалося».

А потім, коли кінчав, походжав навколо каре і питав одного за одним: «Що ти відчуваєш, коли дістаєш дозвіл побути в місті й спізнюєшся?» Усі давали різні плутані відповіді: то, мовляв, вони ще ніколи не спізнювалися, то їх після кожного спізнення з похмілля дуже нудить, і т. д. Усіх їх майор Блюгер наказав відвести набік. Після обіду, каже, робитимуть присідання на подвір’ї за кару, бо не вміють висловити, що відчувають. Поки прийшла черга на мою особу, я пригадав собі, яке питання він останнім разом з ними розбирав, і коли він до мене наблизився, я зовсім спокійно сказав:

«Мельдую послушно, пане майоре, коли я спізнююся, то відчуваю в собі завжди якийсь неспокій, страх і докори сумління. Якщо, однак, діставши дозвіл повернутися до казарми пізніше, я все ж таки повертаюся в порядку і вчасно, мною оволодіває якийсь дивно приємний спокій і на мене лізе внутрішнє вдоволення». Всі навколо сміялися, а майор Блюгер розкричався:

«По тобі, бевзю, хіба тільки блощиці лізуть, коли хропеш на матраці. Такий бісів син, ще кумедію строїть». І вліпив мені такий шпанґль, аж серце раділо.

- На військовій службі інакше не може бути, - сказав фельдфебель-рахівник, ліниво потягаючись на своєму ліжку. - Це вже так заведено, що б ти не відповів, що б не зробив, завжди над тобою висітиме хмара і битимуть громи. Без цього дисципліна неможлива.