Слава ЗСУ!

- Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? - спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.

- А ще й до якої політики! - усміхнувся Швейк.

- А чи не будеш ти часом національний соціаліст*? - Тепер вже маленький товстун став обережним і втрутився в розмову. - А що нам до нього? - сказав він. - Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти багнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? - звернувся він до довганя; той тихо промовив:

- Багнети можна було б зняти. Адже він наш.

Тонік пом’якшав, і його душу сповнило співчуття до Швейка.

Вони знайшли пригідний під’їзд, де зняли багнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.

- Ти б, може, закурив, га? - спитав він. - А чи… - Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити перше, ніж повісять?» - але не докінчив речення, відчуваючи, що це було б нетактовно.

Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини у Кральове Градецьку, про жінок, дітей, про шматок нивки, про єдину корівчину.

- Пити хочеться, - сказав Швейк. Довгань і курдупель перезирнулися.

- Десь на один кухоль і ми пішли б, - сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. - Але куди-небудь так, щоб не кидатися у вічі.

- Ходімо в «Куклик», - запропонував Швейк, - гвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл*, його можете не боятися. Там грає скрипка і гармоніка, - продовжував він, - заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, які не мають права ходити до «репрезентяку»*.

Довгань з малим ще раз переглянулися, і довгань сказав:

- Ну, то й ходім туди, до Карліна ще далеко.

Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклик» в доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні і зайшли до зали, де скрипка і гармоніка наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні: «На Панкраці, на горбочку, там алея, як шнурочок…»

Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».

За одним столиком спав п’яний сардинник. Час від часу він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під люстрою сиділи три інші дівчини і гукали якомусь залізничникові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав вчора патруль якусь Маржку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла спати з якимсь вояком у готель «Вальшів».

Біля самих дверей сидів вояк із кількома цивільними і розповідав їм про своє поранення в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені цигарок, які він отримував від співбесідників. Він все говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:

- Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?

Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармоніка заквилили її, очі старого наповнилися слізьми, і він завів розбитим голосом: «Коли помудріла, до мами просилась, до мами просилась».

Від сусіднього стола хтось гукнув:

- Та годі ж бо. Тю на вас. Заткніться вже з цією своєю сиріткою. І в пику старому за ворожим столом почали співати:

«Розлука, розлука, а в серці розпука…»

- Франто! - покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирітку» і доспівавши «Розлуку». - Кинь ти вже їх до бісового батька й ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди цигарки. Годі тобі розважати овечок Божих.

Швейк із своїми конвоїрами з цікавістю дивилися на ту сцену.

Швейк - він часто бував тут до війни - поринув у спогади, як налітав сюди бувало з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісень, де все було навпаки. Якось вони навіть хором заспівали:

За Драшнера пана Пригодонька сталась, Марженка упилась, Його не боялась.

В цю мить несподівано увійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і немилосердний. Всі шарахнулись, як куріпки від пострілу. Цивільні агенти зігнали всіх докупи і Швейк теж опинився в цій компанії: бо на свою біду запитав у комісара Драшнера, коли той зажадав від нього посвідчення особи: «А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?»

Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом і під невгамовну метушню та звуки гармоніки писав віршики, й тут же, у «Куклику», читав їх вуличним дівчатам.