Слава ЗСУ!

Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов до кнайпи і, замовивши чорне пиво, зауважив:

- У Відні сьогодні також траур.

Бретшнейдерові очі зблиснули надією, він похапцем промовив:

- В Конопішті висить десять чорних прапорів.

- А їх повинно б там бути дванадцять, - сказав Швейк, відпивши пива.

- А чому гадаєте, що дванадцять? - спитав Бретшнейдер.

- Для рівного рахунку, щоб була дюжина; краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, - відповів Швейк.

Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши: - І так він вже на Божому суді, дай йому, Господи, царство небесне. Навіть не дочекався стати цісарем. Коли я був на військовій службі, один генерал впав з коня і просто на очах розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глянь, а він зовсім мертвий. І також мав піти вгору: стати фельдмаршалом. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не приводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, прив’язаний лівою рукою до правої ноги. Але що ж поробиш. В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухав. Наш оберлейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах. Військова служба з вас, дурні йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку*, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене найбільше лякало.

- У Сараєві це робота сербів, - спрямовував розмову Бретшнейдер.

- Помиляєтесь, - відповів Швейк, - то зробили турки заради Боснії і Герцеґовини. - І Швейк з’ясував свій погляд на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердинанда.

- Ти любиш турків? - звернувся Швейк до шинкаря Палівця. - Любиш тих собак нехрещених, адже ж правда, що ні?

- Відвідувач завжди відвідувач, - сказав Палівець, - хай він і турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво, сиди в шинку і базікай собі досхочу. Це мій принцип.

Хто б не вбив нашого Фердинанда - серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех* - мені однаковісінько.

- Добре, пане шинкарю, - відізвався Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, - але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

- Авжеж, втрата, цього ніхто не може заперечити. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь пришелепуватим йолопом. Шкода тільки, що він не був товстіший.

- Що ви хочете цим сказати? - ожив Бретшнейдер.

- Що хочу сказати? - охоче відповів Швейк. - Ось що: коли б він був гладший, то напевно б вже ґеґнув від паралічу ще тоді, коли ганяв бабів у Конопішті, які в його лісництві збирали хмиз і гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас в Будейовіцах на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік*. У нього був син Богуслав, і от куди б той бувало не прийшов продавати свиней, ніхто у нього нічого не купував, а кожний говорив: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем, йому нічого іншого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося воскрешати, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки судилося йому сконати на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

- Ну й дивні ви робите порівняння, - значуще промовив Бретшнейдер, - говорите спочатку про Фердинанда, а потім одразу ж про торговця худобою.

- Ні, я порівнянь не роблю, - запротестував Швейк. - Боронь Боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би бути в шкурі вдови ерцгерцоґа. Що ж вона тепер робитиме? Діти - сироти, маєток в Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцоґа? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. Кілька років тому був у Зліві біля Глибокої один лісник з таким паскудним прізвищем Піндюрка. Застрелили його браконьєри, і залишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловця з Мидловарів. Та що ж, і того ухекали. Тоді вийшла заміж втретє і знову ж таки за лісника та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо і тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що і цього застрелили, а вже мала з тими лісниками шестеро дітей докупи. Пішла вона до канцелярії князя в Глибоку скаржитися, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша* з Ражицької вежі, що сторожував біля ставків. Але що ви на те скажете? Втопили його під час риболовлі у ставку. І від нього мала ще двоє дітей. Потім узяла собі вихолощувача з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові ніс і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.