Слава ЗСУ!

Перед тим, як вийти надвір, вахмістр однак покликав сержанта і тихенько сказав йому:

- Візьміть байонет ауф, і коли він увійде всередину, станьте позаду вбиральні, щоб він не підкопався попід гноївкою…

Вбиральня була мала, така собі звичайна дерев’яна халабудка, яка зажурено стирчала посеред двору неподалік від купи гною.

Це, так би мовити, був уже старий ветеран, де відправляли фізіологічні потреби цілі ґенерації. Тепер тут сидів Швейк, одною рукою тримаючи за мотузку двері, тоді як ззаду крізь віконце просто йому в зад заглядав сержант, щоб він, чого доброго, не зробив підкоп.

А жандармський вахмістр вп’ялив свої яструбині очі на двері і роздумував, в котру ж ногу стріляти в’язневі, коли б той спробував дременути.

Але двері спокійно відчинилися, і вдоволений Швейк, вийшовши, лагідно сказав вахмістрові:

- Чи не був я там надто довго? Можливо, я вас затримав?

- О, ні, ні, - відповів вахмістр, подумавши: «Які це делікатні, чемні люди. Він знає, що його жде, але фасон тримає. До останньої хвилини чемний. Чи спромігся б на таке наш брат, опинившись на його місці?»

Вахмістр сидів у вартівні біля Швейка на порожньому ліжку жандарма Рампи, який у цю ніч патрулював і мусив до ранку зробити обхід по селах. Але замість цього Рампа преспокійно сидів «Під чорним конем» у Протівіні і грав з шевцями в «мар’яж», а під час перерви розводився про те, що Австрія цю війну мусить виграти.

Вахмістр закурив, дав набити люльку і Швейкові. Сержант підкинув дров у грубку, і жандармський пост перетворився у найприємнішу місцину на земній кулі, в затишний куток, тепле гніздечко, де, коли спускаються зимові сутінки, так приємно погомоніти, поки не засвітили світла.

Отже, усі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:

- На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім’я обов’язку, в ім’я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом - порохом і оловом. Чи не так, пане сержанте?

- Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, - погодився сержант. - Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: «Мусите вивідати, скільки у росіян кулеметів у Maschinengewehrabteilung1.

____________________

1У кулеметній роті (нім.).

Звичайно, ми б переодягнулися і пішли, а за це мене вішати, як якогось розбійника?

Сержант так розхвилювався, що аж підскочив і вигукнув:

- Я вимагаю, щоб мене розстріляли і поховали з військовими почестями.

- Але тут і на слизьке можна заїхати, - відізвався Швейк, - якщо хлопець не в тім’я битий, то йому, хоч лусни, ніколи нічого не доведуть.

- Все доведуть! - з притиском вигукнув вахмістр. - Якщо, звичайно, і вони не в тім’я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтеся. Переконаєтесь, - повторив він уже спокійнішим тоном, приєднавши до цього приязний усміх, - у нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?

Сержант на згоду кивнув головою і додав, що у деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх і викриває.

- Ви моєї школи, пане сержанте, - бундючно заявив вахмістр. - Спокій - мильна булька, але штучний спокій це corpus delicti2, - і, перейшовши на іншу тему, звернувся до сержанта:

- Що б нам замовити собі на вечерю?

- А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?

____________________

2Доказ злочину (лат.).

Це питання поставило перед вахмістром нову важку проблему, яку треба було негайно розв’язати.

А що, коли б той, скориставшись з його відсутності, уночі втік? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг втекли. Насправді ж було так: одного разу взимку сержантові не хотілося тягатися з ними по морозу аж до Пісека, і він в полях біля Ражіц відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна у повітря.

- Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме у дзбані, - розв’язав вахмістр важку проблему, - хай баба трохи провітриться. І баба Пейзлерка, яка їм прислуговувала, справді таки добре напровітрювалася. Після вечері дорога між жандармським постом і шинком «На Коцурку» не пустувала й хвилини. Незчисленні сліди великих важких черевиків баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повною мірою компенсував свою відсутність «На Коцурку».

А коли, нарешті, баба Пейзлерка з’явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяються і веліли прислати їм пляшку контушівки*, - цікавий шинкар не витримав.