Слава ЗСУ!

А майор зник, як камінь у воду.

Але коли б хто заглянув у заґратоване вікно, де був замкнений Швейк, він побачив би, що під Швейковою російською шинеллю на одних нарах сплять двоє. І з-під шинелі стирчать дві пари чобіт. Чоботи з острогами належали майорові, а без острогів - Швейкові. Обидва лежали, притулившись один до одного, як двоє кошенят. Швейкова лапа лежала під майоровою головою, а майор обіймав Швейка за стан і тулився до нього, як цуценя до сучки.

У цьому не було ніякої загадковості, просто пан майор усвідомив свої обов’язки.

Вам, певно, не раз траплялося з кимось сидіти і пити цілу ніч, аж до других півнів. І раптом ваш співбесідник вхопиться за голову, підстрибне та як закричить не своїм голосом: «Падоньку! Та я ж мав бути о восьмій годині на службі!» Це і є так званий приступ почуття обов’язку. Він з’являється, як якийсь побічний продукт докорів сумління. Коли людину вхопить такий шляхетний приступ, то ніщо не відверне її від святого переконання, що вона мусить в цю ж мить надолужити згаяне по службі. Ці люди і є ті примари без капелюхів, яких швейцари в установах ловлять по коридорах і кладуть у своєму барлозі на диван, щоб вони проспалися.

Подібний приступ дістав в ту ніч і майор. Коли він прокинувся у кріслі, йому раптом спало на думку негайно допитати Швейка. Цей приступ службового обов’язку виник так раптово та миттєво і був здійснений так поквапливо і рішуче, що взагалі ніхто не помітив зникнення пана майора.

Зате тим сильніше відчули присутність майора у вартівні військової буцегарні. Він влетів туди, як бомба. Вартовий фельдфебель спав біля столу, а навколо дрімали інші солдати у різних позах. Майор у кашкеті набакир так розкричався, що ті, хто позіхав, не встигли і рота закрити, обличчя їхні набрали карикатурного виразу, і на майора розпачливо і кумедно дивилися вже не солдати, а юрба скривлених мавп.

Майор молотив кулаками об стіл і горлав на фельдфебеля:

- Ви, бездарний пес! Я вже вам тисячу разів говорив, що ваші люди - це засрана свиняча банда. - Звернувшись до наляканих солдатів, він вигукнув: - Солдати! З ваших очей дивиться ідіотизм, навіть коли ви спите, а коли прокидаєтесь, то у вас, драбуги, такі міни, немовби кожен з вас зжер вагон динаміту.

Потім майор завів довгу і багатослівну проповідь про обов’язки всіх вояків у вартівні і закінчив вимогою, щоб йому негайно відчинили камеру, де сидить Швейк, бо він, мовляв, хоче ще раз допитати злочинця.

Таким чином майор і опинився вночі у Швейка. Він прийшов до нього в такій стадії, коли, як то кажуть, думки в голові шукають свого місця. Останнім вибухом приступу почуття обов’язку був наказ віддати йому ключі від тюрми.

Фельдфебель впав у відчай від вимог майора, але, пам’ятаючи про свій обов’язок, відмовився видати ключі, що несподівано справило на майора дуже хороше враження.

- Ви, смердюча бандо! - кричав він на подвір’ї, - якби ви дали мені ключі в руки, я б вам тоді показав!

- Голошу слухняно, - відповів фельдфебель, - я змушений вас замкнути і поставити заради вашої безпеки варту біля камери заарештованого. Коли схочете вийти, будь ласка, пане майоре, постукайте у двері.

- Ти пришелепкуватий, - сказав майор, - павіан ти, верблюд. Ти думаєш, я боюсь якогось арештанта, якщо збираєшся ставити варту, коли я буду його допитувати? Та грець з тобою, замикай мене і йди геть, щоб я тебе тут більше не бачив!

З отвору над дверима ледве блимала гасова лампа під сіткою з прикрученим ґнотом. І майор ледь-ледь знайшов Швейка, який прокинувся і терпляче вичікував, стоячи виструнчившись біля свого лежака, що, власне, вийде з цих відвідин.

Швейк згадав, що найкраще буде відрапортувати панові майору, і тому голосно вигукнув:

- Мельдую послушно, пане майоре, арештований тут один і нічого не трапилось.

Майор раптом забув, для чого, власне, він сюди прийшов і сказав:

- Ruht! Де в тебе той арештований?

- Це, мельдую послушно, я сам, - гордо відповів Швейк.

Майор, однак, не звертав уваги на цю відповідь, бо генеральське вино і лікери викликали в його мозку останню алкогольну реакцію. Він так позіхнув, що кожен цивільний скособочив би собі щелепи при цьому. У майора, однак, це позіхання спрямовувало його думки по тих мозкових звивинах, де людина приховує дар співу. Він спокійно завалився на Швейків матрац і голосом недорізаного підсвинка заверещав:

Oh Tannenbaum, oh Tannenbaum! Wie schon sind deine Blatter!1

____________________

1 Ялиночко, ялиночко,

Гарненьке твоє листя (нім.).