Слава ЗСУ!

- Я думаю, - нарікав далі Балоун, - мене кулі не візьмуть, але голод доконає, і навряд чи я ще колись у житті засяду біля сковорідки з ліверним фаршем, як бувало вдома. А от щодо холодцю, то я його недолюблював, бо занадто вже він тремтячий. Жінка моя, так та аж побивалася за ним, сердешна. Але я не дозволяв їй взяти на холодець ані шматочка свинячого вуха, бо прагнув усе зжерти сам і так, як мені це було найбільше до смаку. Я тоді не шанував ні тих розкошів, ні того достатку, а тестеві, якого я зобов’язався утримувати до старості, я відмовився одного разу дати свиню, що по праву належала йому, заколов її і сам зжер. Навіть пошкодував послати старому бідоласі бодай маленький шматочок. І він мені ще тоді наврочив, що я буду колись з голоду подихати.

- І здійснилося, брате, - сказав Швейк, у якого сьогодні мимоволі спливали з вуст самі рими.

Кухар Юрайда раптом втратив усяке співчуття до Балоуна, бо той щось дуже швидко підсунувся до печі, витягнув з кишені шматок хліба і хотів вмочити його в підливу, у якій на великій пательні лежали чималі кусні свинячої печені.

Кухар так вдарив Балоуна по руці, що скибка хліба впала у підливу зовсім так, як на пляжі плавець плигає з містка у воду. Не даючи йому витягнути цей делікатес із пательні, Юрайда вхопив нещасного ненажеру за комір і викинув за двері.

Пригноблений Балоун бачив крізь вікно, як Юрайда витягає виделкою цю скибку хліба, просочену золотавою підливою, як підсував її Швейкові, як додає до цього ще шматок м’яса з вирізки і ласкаво каже Швейкові:

- Їжте, мій скромний друже.

- Мати Божа! - зойкнув за вікном Балоун. - Загинула моя скибочка, своїми руками кинув її собаці під хвіст. - І, вимахуючи довгими руками, пішов до села добувати хоч що-небудь на зуб.

Швейк, доїдаючи великодушний дарунок Юрайди, промовив з набитим ротом:

- Я щиро радію, що знову між вами. Мені було б дуже прикро, якби я не зміг і надалі бути корисним для своєї роти.

Стираючи з підборіддя краплі підливи і жиру, він закінчив:

- Не знаю, не знаю, щоб ви тут робили без мене, якби мене десь там затримали, а війна ще тривала б кілька років.

Фельдфебель-рахівник Ванєк з цікавістю запитав:

- Як думаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме?

- П’ятнадцять років, - відповів Швейк. - Це очевидно, бо вже одного разу була 30-літня війна, але тепер ми удвічі мудріші, ніж раніш, отже, тридцять розділити на два буде п’ятнадцять.

- Денщик нашого капітана, - відізвався Юрайда, - розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини і далі вже не рушимо ані на крок. Після цього росіяни почнуть переговори про мир.

- Заради такого не варто було й воювати, - сказав твердо Швейк. - Коли вже війна, то хай і буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо у Москві і в Петрограді. Інакше, яка ж з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки хвостами метляти біля кордонів. Візьміть, наприклад, шведів у час 30-літньої війни. Звідки ж вони прийшли, а добралися аж до Німецького Броду і Ліпниці, де все так перевернули догори ногами, що там ще й сьогодні у шинках після півночі говорять по-шведськи і один одного не розуміють. Або, наприклад, пруссаки. Ті також прийшли не з за перелазу, а в Ліпниці після них залишилося стільки прусаків, що хоч гать гати. Дісталися аж до Єдоухова і до Америки, а потім повернулися назад.

- Між іншим, - сказав Юрайда, якого сьогоднішній свинячий бенкет зовсім вивів з рівноваги і вщент спантеличив, - усі люди походять від коропів. Візьміть, наприклад, друзі, еволюційну теорію Дарвіна.

Дальші його міркування перервала раптова поява волонтера Марека.

- Рятуйте, хто може! - вигукнув він. - Щойно до штабу батальйону під’їхав на автомобілі поручник Дуб і привіз із собою смердючого кадета Біґлера.

- З Дубом коїться щось страшне, - інформував далі Марек. - Тільки-но вилізли з автомобіля, він як скажений вскочив до канцелярії. А я, коли пам’ятаєте, ідучи звідси, сказав вам, що трохи похроплю. Отож я і розлігся в канцелярії на ослоні і почав так гарненько засинати, коли раптом, як грім серед ясного неба, хтось нагло напав на мене. Дивлюсь - стоїть біля мене кадет Біґлер та ще й верещить: «Habacht!» А поручник Дуб стягнув мене за ноги і почав: «Вам, мабуть, дивно, що я спіймав вас на гарячому? Ото так ви виконуєте свої службові обов’язки? Спати дозволено аж після вечірньої зорі». А тут і кадет Біґлер додав свої шість крейцарів: «Розділ 16, § 9 казарменого уставу». Потім поручник Дуб як грюкне кулаком об стіл та як загорлає: «Ви, може, хотіли мене з батальйону позбутися, не думайте, що це був струс мозку, мій череп і не таке витримає». Кадет Біґлер тим часом гортав на столі папери і вголос прочитав з одного документа: «Наказ по дивізії № 280». Поручник Дуб, гадаючи, що Біґлер глузує з його останнього речення, що, мовляв, його череп і не таке витримає, почав докоряти кадетові за недостойну і нахабну поведінку щодо старших офіцерських чинів. Він, Дуб, негайно, зараз же піде до капітана скаржитись.