Слава ЗСУ!

За ворогом

У кожному званні, в кожній праці людина збагачується досвідом і робить відкриття, що дозволяють їй пізніше влучно міркувати про майбутні справи.

Так було і в цьому випадку. Коли вояки маршбатальйону 91-го полку в Жовтанцях одержали раптом наказ копати нові великі лятрини, старі військові лиси говорили з великою повагою:

- Знайте, хлопці, що це має більше значіння, ніж би вам здавалося. Завтра, а найдальше позавтра підемо звідсіля геть. Тепер жартам буде кінець.

Ніхто на білому світі не міг би витолкувати, який є зв’язок між лятринами й австрійською армією, але був це факт, що одно впливало на друге, так як впливають плями на сонці на… вибухи вулканів. По селах ніхто ніколи не турбувався про те, де військові частини полагоджують свої природні потреби, але коли тільки надійшла яка вісточка про недалекий марш, тоді вояки діставали до рук мотики і сокири з наказом будувати великі й вигідні лятрини. Здається, що військові частини робили це тому, щоби ті відділи, що приходять зо села на квартири пізніше - не обмовляли своїх попередників.

В Жовтанцях вояки копали величезні лятрини вечером, а вже другого дня вранці був алярм. До штабу полку прибули в заболоченім авті двох старшин ґенерального штабу. Зацікавлені вояки стали їх оглядати і брати нишком на глум.

- А хай їм хрін! Коли тільки появляться ті панки в музикантських шапках, негайно маєш формарш. Господь то знає, чого ті івановаті москалі так тікають. Гадають, що це велика для нас приємність так безупинно за ними гнати!…

З цією хвилею почалося. До села стали приїжджати вози з провіянтами й амуніцією і вояки стали «фасувати». Двіста папіросів, два і півбохонця хліба на п’ять днів згори, дві консерви, кілька сухарів і торбинку кавової консерви. Був це вантаж на молодого слона, а не для людини, яка має зробити пішки 40 кільометрів денно. Але годі, така вже була ціла та австрійська система, бо ніколи нікому не було відомо, коли треба буде брати ноженята за пояс, або коли на чотири вітри розбіжуться провіянтові і муніційні обози.

Вояки, зітхаючи, впихали хліб і консерви до наплічників, а патрони всипали до ладівниць, наплічників, торбинок, куди тільки вдалося.

Позаду 11-ї маршкомпанії Швейк говорив до Балоуна:

- Тепер ми москалів гарненько торкнемо! Га! Аж закуриться. Як добре піде, то небаром будемо в Петербурзі. Я в кожному разі не згоджуся ніяк скорше заключити мир з російським царем. А ти, Балоуне, гляди, не схрупай нараз всього, що ти тепер вифасував, бо це видане на цілий тиждень. Скорше не побачиш нічого, як зозулі на комині. Насамперед мусимо розгаратати москалів, а щойно тоді дістанемо обід, а може навіть рум.

- Мати Божа! - скрикнув Балоун. - Я того не витримаю! Чейже я мушу все це з’їсти нараз, заки ще пан капітан скаже: марш!

- Не говори, Балоуне, дурниць. Пам’ятай про присягу і військову честь. Зрештою, як з’їш усе нараз, то на слідуючий день впадеш трупом з голоду…

Відтак відбулася нарада старшин, а по цій нараді розпочався славетний марш через галицькі бездоріжжя. Був це такий марш, що напаковані наплічники поранили воякам плечі, і взагалі шкіра на всьому тілі була покалічена. Усім попухли ноги і покрилися міхурями. Три дні тривав такий марш галицькими полями і селами. Нічлігували під голим небом. Вояки були такі потомлені, що як тільки зложили кріси - негайно засинали камінним сном. Навіть розмова між вояками не клеїлася, бо ніхто не мав кебети до розмови.

Патронів не можна було розкидати по полі, бо тричі на день була контроля, чи кожний вояк тащить дальше 200 патронів. Тому деякі вояки викидали хліб, консерви або білизну.

Третього дня маршу, коли батальйон розкладався на відпочинок на краю молодого лісу, більшість вояків виглядала, мов каліки. До пізньої ночі воліклися окремі вояки до табору і падали на землю колодами. Вранці чути вже було виразне гудіння гармат з правої і лівої сторони і зі сходу.